Глава 11. Політ з Ельфієвої вежі.

Я зірвалася і, зойкнувши, полетіла вниз, ковзаючи по гладеньким поручням. Я з усіх сил намагалася втриматися, але швидкість все зростала і зростала. Незабаром я вже мчала, наче ракета, тільки по спіралі і вниз. Це були найбожевільніші гірки в моєму житті. Я навіть не думала, що зі мною буде - думки не встигали за головою. Наближаючись до землі, я почула дикі крики. Скільки глядачів! Який успіх! Шкода тільки, що я не могла нічого побачити. Все злилося в одну суцільну смугу. Земля відчайдушно наближалася, я з вереском злетіла зі сходів і врізалася в щось. М'яке. Тепле. Знайоме.

Світ продовжував обертатися наді мною. Бачу неначе плями - чиїсь обличчя. Хоч голоси розрізняю.

- Вона жива?

- Не чіпайте! Викличте лікаря! Напевно, купа переломів!

- А ви бачили, як вона летіла? Як зірка!

Ага, падаюча.

- Це неймовірно…

- Дайте, я подивлюся!

Ага,  подивишся, тільки я спочатку з кепочкою по площі пройдуся, грошики зберу. Бо ви хочете таке видовище – ще й безкоштовно.

- Пропустіть лікаря!

Ох, і не люблю я цих лікарів. Зараз почнеться: «Відкрийте рот. Покажіть язик». Діагноз поставлять - прочитати неможливо. А ти гадай, що воно там таке. А лікувати почнуть?.. Ні, вже краще я сама. Потихеньку, помаленьку… І я стала повільно підніматися.

- Жива! Ворушиться!

- Та дайте ж подивитися!

Під здивовані вигуки я сіла і озирнулась. В очах майже розвиднілося. Ого, скільки я народу зібрала! Караоке на майдані! І на чому ж я сиджу?

Піді мною лежав мій Кощей, власною персоною. Та скільки ж разів я на нього падати буду? На цей раз, напевно, зовсім прибила. То й нічого, він все одно безсмертний, оживе. А, ні, ворушиться! Приголомшений, але живий. Ельфи радісно загомоніли, підняли нас, потягли в якийсь заклад, виявилося, в лікарню, поклали, роздягли, оглянули, одягли і сказали, що таке може бути тільки з людиною - ніяких пошкоджень! Хіба що струс мозку. Порекомендували полежати поки,  спеціалісти будуть спостерігати.

Нарешті нас залишили в спокої.

Вузькі лікарняні ліжка стояли поруч, і ми змогли поговорити. Кощій розповів, як він гуляв навколо вежі, почув крики і, простеживши за поглядами ельфів, побачив диво, тобто, як я намотувала навколо вежі кола. Начебто навіть сяйво було і димок тягнувся. Шостим почуттям зрозумів Безсмертний, що це можу бути тільки я, розрахував траєкторію і примудрився мене зловити, не давши врізатися в асфальт по самі вуха. Ось який молодець! Герой!

- Невже з самої верхівки?..

- Ага.

- І як же ти так?

- Не знаю…

- Бажання хоч встигла загадати?

- Ой, а бажання я загадати якраз збиралася...

- Може, ще злазиш? На біс?

- На біс, чи на біса? Смієшся з мене?

Я жбурнула в нього подушку, він поклав її собі під голову. Без подушки я лежати не люблю, довелося вставати. Подивилася у вікно: як швидко потемнішало!..  Як я люблю нічні міста в павутині блискучих вогнів! Вулиці розцвітали, немов казкові квіти. В повітрі танцювали райдужні світлячки. Нічний клуб, напевно, вже відкрився...

Стоп. Коли це я ще потраплю на ельфійську дискотеку? Га?

Я прискіпливо оглянула свій одяг. Не знаю, з чиєї шкіри шиють ельфи, але мій новенький костюмчик, практично, не постраждав. А, може, справа в дивовижному гладкому матеріалі, що покриває поручні, але я навіть долоні не спалила. Вони трохи пекли, але, змащені якоюсь пахучою маззю, вже затихали. Гребінець в кишені, вікно замість дзеркала. Я готова!

- Кощій, підйом. Я там, на п'ятому рівні, пригледіла кльовий нічний клуб. «Запаморочення» називається.

- Ти збожеволіла, Нетті? Тобі свого мало запаморочення?

Я для перевірки покрутила головою:

- Музику врублять, буде однаково. Вставай, досить відлежуватися!

- З тобою відлежишся. А знаєш, а ж ти мене сьогодні трохи прим'яла.

- Не прикидайся. Все вже відновився, ти ж безсмертний.

- Схоже, ти теж.

- Якби. Може, я б тоді і перележала пару-трійку днів для відновлення. А так мені потрібно встигнути пізнати всі радощі життя.

- Нетті, ти справді після всього ще будеш танцювати?

- А то!

Я повернулася і пішла до виходу. Кощієві нічого не залишалося, як наздоганяти мене. З лікарні ми вибралися непомітно. Охорони не було, випадків втечі хворих до сьогоднішнього моменту не відмічалося. Вони ще не знали, що бувають хворі на голову.

Я із захопленням вдихнула легке нічне повітря і поглянула.  Навкруги. Красотінь. Мільйони вогнів, здається, і сам стаєш одним з них.

А ось і двічі знаменита (другий раз - після мого польоту) Ельфієва вежа. Вся сяюча, аж переливається, верхівка потопає у чорній нескінченності неба. Навіть зірки затьмарює. Вершини не видно. І я там була! І я звідти злетіла!

Я спробувала уявити, як все це відбувалося. І не змогла. Ну де ж ваші приховані камери? Прикро. Такі кадри для історії зникли. Напевно, просто народиться легенда, як з неба спустився ангел. Тільки крилець у мене більше немає.