Глава 9. Новий друг .

Хто там мріяв порахувати сріблястих рибок?

Вибралися ми з річки мокрі і втрьох. Ти, я.. а це ще хто? Невідомий звір, вкритий голою сірою шкірою, метрів п'ять завдовжки, з вісьмома розкаряками-лапами, з довгою мордою крокодила, висячими вухами і круглими яскраво-синіми очима. Він сів на траву, смішно витягуючи з вух водорості і регочучи що є сили. Він був такий великий і страшний, але так весело сміявся, що я не витримала і приєдналася до цієї акції. Скоро ми всі втрьох корчилися в судомах і каталися по траві, тримаючись за животи. Так тривало хвилин п'ятнадцять, доки ми не попадали, знесилені. Ще хвилин десять ми лежали, відхекуючись.

А ще через півгодини ми сиділи тісним колом навколо багаття і насолоджувалися смаженою рибою, наловленою нашим новим другом, мімікром, і вп'яте переказували наші веселі пригоди, перериваючи вечерю розмовою, а розмову - сміхом.

Чудовисько виявилось дуже симпатичним, просто чарівним.

Обсмоктуючи чергову рибку метрової довжини, мімікр коментував те, що сталося:

- Ну не зміг, не зміг я втриматися, коли Нетті, стоячи на мені, роздумувала про те, де я можу бути! Терпів, терпів - і розреготався! А коли смієшся, як втримаєшся? Ось і впали всі, викупалися! Ха-ха! Ти ж, справді, не ображаєшся, Нетті? - звернувся він до мене.

- Та ні, Стенько, - грайливо ляпнула  я його по лапі, - освіжити мізки нікому не заважає.

- А який з мене місток вийшов ?! – закотив свої чудові сині очі мімікр.

- Офігенний!

Кощій похитав головою:

- Навіть я.. я!.. не здогадався.

- Та ти, Подорожній, не здогадався й раніше. Адже ми зустрічалися ще задовго до річки. М-м-м, смачненька, - Стенько витягнув нову рибку.

- Раніше?

- А пам'ятаєте те велике повалене дерево на самому початку лісу?

- То й що?

- Так це теж був я!

- Оце так! А я все  гадала, чому дерево таке тепле і приємне! - вигукнула я.

- Ще б пак! Я дуже теплий і приємний, - задоволено поплескав себе по животі мімікр. - А ти, Нетті, теж дуже  гарненька. Особливо я в цьому переконався, коли ми разом спали.

- ???

Я вдавилася. Кощій завмер з відкритим ротом, так і не донісши до нього шматок риби.

- Згадай-но той сірий камінь, на якому ти добряче таки поспала вдень, - це теж був я! – пояснив Стенько.

- Клас! Я так добре виспалась тоді, і сон такий кльовий бачила!

- Ще б пак! Мені теж було приємно.

Кощій прокашлявся.

- Я, як тільки помітив незнайомих людей, так до вас і прив'язався. А коли почув, що ви шукаєте чудовисько, так і зрозумів, що мене. А ви не знаєте, чому ельфи називають мене чудовиськом? - запитально схилив голову Стенько

- Та ти нормальний пацан, - заспокійливо почав Кощій. - Але на темних ельфів набіги робиш?

- Я-я-я? Та ну, які ще набіги? Зірву кілька карбузів чи  динекіс - і все.

- А хіба ти ельфів не їси? - здивувалася я.

- Ти що, Нетті? Їсти розумних істот? Та ніколи в житті. Я ж цивілізований мімікр. А ось карбузи дуже люблю.

- І справді...  Просто, коли Крін говорив, що ти робиш набіги на селище, то я, природно, вирішила, що ельфами ти і харчуєшся.

- У селище заходив пару разів, поговорити. Але вони не хочуть, - зітхнув мімікр.

- І ти, дійсно, не завдав їм ніякої шкоди?

- Я був дуже обережний, навіть не прим'яв квіти біля будинків. Але все одно вони мене бояться.

- Не ображайся на них, Стенечко, - погладила я його палець з кігтиком, розміром як серп. - А ти до них ось в такому вигляді і приходив?

- Ага. А ще у вигляді гігантської змії Арани і у вигляді олптуса.

- А це ще хто?

Мімікр відійшов у бік, згорнувся клубочком і став перетворюватися в гігантську подобу дощового черв'як, тільки із сотнею щупальцеподібних ніжок.

- Не треба! - замахала я руками. - Давай назад.

Зітхаючи, Стенько слухняно прийняв свій природний вигляд.

- Не дуже вдала була ідея, - сказала я. - Ти б прийшов до них в якомусь більш звичному вигляді і не таким величезним. Наприклад, міг би ти прийняти вигляд ельфа або людини?

- Людський вигляд я можу приймати тільки на духовному рівні, - змовницьки підморгнув мені синім оком мімікр.

Здогад обпік мене. Мій сон! Я схопилася рукою за кишеню. У ньому перекочувався камінчик, який я поклала туди уві сні!

- А... Про що це я? Так, тобі б прийняти вид якогось звіра поменше розміром, хоча б і упса.

- Не можу, - похитав головою Стенько. - Я можу приймати вигляд тільки величезних знайомих мені істот, я ж і сам не маленький.

- Ясно, ти працюєш тільки в своїй ваговій категорії, - кивнула я. – Котика з тебе не вийде. Але в такому вигляді ти будеш ельфів тільки лякати.