Глава 6. З води та у полум’я.

Під суворим наглядом струнких витончених воїнів в білому одязі («Світлі ельфи!» - здогадався Кощій) нас провели через пишні, що аж ломилися від плодів, сади до невеликого селища. Навіть яблуко не дали забрати. Жлоби! Нехай краще погніють.

І взагалі, навіщо їм стільки фруктів? Напевно, налагодили маленький «великий бізнес» і постачають який-небудь мегаполіс.

Не розумію тільки, чого це вони до мене через одненьке нещасне яблучко причепилися?

Селище було... Звичайне собі ельфійське поселення (можна подумати, я їх багато до цього бачила). Лялькові білосніжні будиночки, різьблені, повітряні. Загалом, як казав Іван Грозний у фільмі «Іван Васильович змінює професію»: «Лєпота!» Сонечко яскраве таке, все чистеньке, веселеньке. Тільки ось ці, з арбалетами, абсолютно не вписуються в пейзаж.

- Гей, зброю опустіть! Світу мир! Усі за роззброєння! А де це моя миротворча армія?

Загалом, марно я сама собі бойовий дух піднімаю і намагаюсь перевести усе в жарт. Похмурі обличчя ельфів нічого доброго не віщують. А я уявляла  їх веселим доброзичливим народом з прозорими, як у озерних бабок, крильцями. Як я помилилася!

І Кощій мовчить. Йде з таким виглядом, ніби з'їв на ніч солоних огірків з молоком, а тепер чекає, хто йому запропонує пігулку мезиму.

- Чуєш, Костику, може, дістанеш свій чарівний меч, і ми покажемо усім, хто тут пише закони?

- Я б, звичайно, міг, - пошепки відповідає Кощій, - але, убивши кількох ельфів, ми отримаємо ворогів - цілий народ. А воно нам треба? Давай краще підемо з ними і дізнаємося, чого вони хочуть.

Ясно, умив руки. Думає, сама заварила кашу, сама і розсьорбуватимеш. Ну, гаразд, хоч не почав: «Я ж тебе попереджав... Сама винна...»

Так за роздумами я не помітила, як ми вийшли на головну площу. Попереду знаходилися набагато шикарніші споруди, ніж інші будиночки в селищі, схожі на наші заміські дачі для крутіїв. По периметру площі розташовувалися білі різьблені стовпи, на них трималась величезна запона, розшита золотими зірками. Попереду, на помості, за довгим столом, сиділи п'ятеро старців, безбородих, але з довгим сивим волоссям. Вуса та бороди у них, мабуть, взагалі не ростуть. З боків, на білих стільцях, розташувалися багаті ельфи, за ними підтягувалися інші зацікавлені. Система сповіщення на рівні. Ліворуч і праворуч на восьмикутних каменях горіли  вогнища, біля них лежали фрукти. А, вівтарі з подарунками. Позаду ... А що воно таке позаду? Але арбалетчики не дали мені подивитися, підвівши нас з Кощієм до підвищення, де сиділи старці.

- Хто ці чоловік і жінка? - запитав один з них, самий сивий і, мабуть, найголовніший.

- Вона зірвала яблуко. Він був поруч.

- Залиште їх.

- Вартові зайняли місця біля стовпів.

- Хто ти? - звернувся старець до Кощія.

- Я - просто мандрівник, - відповів той, навчений досвідом, він вирішив не відкривати своє справжнє ім'я. - Проходив повз. Називайте мене Подорожній.

- Сідай, людина, ти не вчинив злочину.

Йому швиденько надали стільчик, на спинку якого Кощій і відкинувся, спокійно склавши на грудях руки і закинувши ногу на ногу.

- А ти хто?

- Я? Звичайна мандрівниця, подорожую, нікого не чіпаю, не притягувалася, не брала участь, не замішана... Коротше, ніяких злочинів не скоювала теж.

Їм би тут мене за білі ручки брати, в палати білокам'яні вести, бенкет на весь світ скликати... Щось не поспішають.

- Викрадення приватної власності - одне з найбільш тяжких злочинів.

- Яке викрадення? Я просто зірвала яблуко. Тільки-но й всього!

- Усі плоди, вирощені ельфами, є приватною власністю громади. І яблуко теж.

-  А воно, що, якесь надцінне? Може, молодильне?

- Та ні, звичайне.

- У чому тоді питання? Варто усю громаду було збирати? Що там за цей свій гріх я винна? Відшкодувати збиток? Я його, щоправда, навіть не вкусила. Але відшкодувати збиток готова. Тільки грошей у мене при собі - повна присутність відсутності... А давайте, я відпрацюю. Що вам, вулиці підмести? Можу допомогти в збиранні врожаю.

Старець давно намагався щось вставити і, врешті-решт, стукнув палицею.

- Сам факт викрадення, не дивлячись на розміри викраденого, карається смертною карою!

- Ви що, з глузду з'їхали чи що?! Мене вже вчора засудити до страти намагалися, не можна ж так часто! І за що? За одне-єдине яблучко? І ви ще називаєте себе світлими ельфами! Та у нас, людей, багато господарів навмисно висаджують плодові дерева за парканом виключно для того, щоб могли ласувати випадкові перехожі!

- Брехня! - підскочив старець, інші загули, переглядаючись (мабуть, я їх все ж таки зачепила). - Ми чудово знаємо розповіді предків про людське плем’я. Це дикі, грубі, неосвічені, нахабні істоти!

- З кам’яними сокирами, - додала я. - Так ось, до вашого відому, за минулі тисячоліття люди стали значно розумнішими, благороднішими і добрішими (про негативні сторони людства розсудливо промовчу), на відміну від ельфів, які в пам'яті людей, дійсно, залишилися світлими, а насправді, судячи з того, що я бачу, вироджуються як нація!