Глава 5. Наївна та довірлива.

«От дурепа!», - тільки й подумала я, відчуваючи, що мої легені ось-ось вибухнуть, а очі вилетять з орбіт. А десь читала, що тонути не боляче… Я до останньої секунди стримувала дихання, але пірнання - не мій коник. Майже втрачаючи свідомість і не в силах більше чинити опір, я потягнула в себе воду, розуміючи, що це - кінець.

Але, на превеликий мій подив, легкі заповнило... повітря! Сперте, сире, але повітря! Вдихаю на повні легені, ще вдихаю. Боже, яке це щастя - дихати! Тільки зараз я відчула, що стою на колінах, а під моїми руками і ногами - тверда поверхня. Так, трошки просунемося вперед, подалі від води (не скоро купатися захочеться!) Сіла. Подивилась. Я у печері. Стіни поросли якимось дивним мохом, він світиться, через що все огорнуте тьмяним примарним світлом. Правда, очі швидко звикають до сутінків і з кожною миттю я вже можу бачити все краще і краще. Ось вхід, через який я потрапила до печери – вузький лаз знизу. Підлога  похила, тут, де сиджу я - суха, а з іншого боку - вкрита водою. І там дриґає ручками-ніжками, ледве стримуючись від сміху, рудоволосе хлоп’я років п'яти-шести. Нормальна дитина, без риб'ячого хвостику, як я гадала.

- Ти хто?

Малюк перестав кататися по підлозі і присунувся ближче до мене. Його личко зобразило глибоке страждання, а в великих круглих оченятах заблищали сльози (а, може, вода?)

- Я - бідна самотня дитина (хлип), мене матуся відвела до озера і кинула (хлип), тому що я дуже багато їв. Тепер я живу тут, сам, один. Ховаюся в цій печері від усяких злих чудовиськ (хлип, хлип). Ніхто мене не любить, ніхто мене не жаліє (а я й не помітила, що його голівка вже влаштувалася на моїх колінах, а моя рука ніжно ворушить м'яке вологе волоссячко). Я ти така гарна. Ти ж мене не кинеш? Будеш моєю матусею?

Стоп. Малюка, звичайно, шкода. Але мамою ставати я поки не збираюся.

- Так, тебе як звуть?

- Люсьєн, - здивовано підняв голівку хлопчик.

- Слухай, Люсьєн, зараз ми вибираємося на поверхню, там мене чекає добрий друг, ми шукаємо твою маму ...

- Ні, - перебив малюк, - мамі я не потрібен, вона мене кинула.

- Значить, відведемо тебе в селище, знайдемо бездітну родину, і тебе з радістю візьмуть за синочка.

- Ні, - хлопчик вирвався з моїх рук, занурився у воду і показав місце за вушками. - Дивись, у мене вже виросли такі штучки, і я довго не можу перебувати на повітрі.

Я обмацала пальчиками тремтячі зябра. Справжні!

- Я так довго жив у воді, що тепер не можу піти з озера. Ну залишся зі мною ... Ну стань моєю матусею, - заскиглив Люсьєн. - Я тобі рибку ловити буду-у-у.

Як можна дивитись на дитячі сльози? Та залишитись я не можу! Знову треба йти ва-банк.

- Не можу. У мене самої вдома діти плачуть.

- У тебе є діти? - здивувався малюк, переставши плакати.

- П'ятеро, - розчепірила я пальці. - Так що, вибач, я не залишуся. Але, обіцяю, якщо мені зустрінуться де-небудь русалки, сирени або інші водні мешканці, я дам їм твій адресу і тебе усиновлять або хоча б заберуть в якийсь пристойний  дитячий будинок для русалок. Домовились?

- Яка ти добра, - з сарказмом промовив хлопчик, мнучи на грудях якийсь дивний медальйончик.

- Я про тебе не забуду. А тепер відпускай мене.

- Іди, - байдуже знизав плечима Люсьєн.

- Та ні, ти мене сюди затягнув, тепер назад виведи, будь ласка.

- Оце ще, ти мене кидаєш, а я ще повинен тебе проводжати?

- Виховані хлопчики завжди проводжають своїх гостей. Ти ж вихований хлопчик?

- А хто мене виховував? - буркнув малюк, але включився в гру. - Добре. Я тебе зараз виведу на берег. Але запам'ятай, якщо ти знову повернешся, то залишишся тут назавжди.

Не повернусь. Ще чого, тільки б знову на сонечко.

Я кивнула і ледь встигла вдихнути повітря, як Люсьєн вже потягнув мене за руку і підводна подорож продовжилася, тільки тепер у зворотний бік. Хід звертав то вправо, то вліво. Так, сама б я ніколи дороги не знайшла.

«Торпеда, а не дитина», - подумала я, вибираючись на піщаний пляж.

Я озирнулася. Хлопчик махав мені рукою і щось кричав. Точніше, відкривав рот. Чому я нічого не чую? А, це вуха заклало від такого швидкого підйому на поверхню. В голові шумить...

Малюк махнув востаннє долонькою і пірнув.

Так, дивна дитина. Потрібно йому обов'язково допомогти.

А де ж Кощій? Невже не дочекався мене і пішов?

Ой, що ж я без нього робити буду? Як же мені його наздогнати?

Я в паніці озирнулася. Кінь! У озера мирно щипала травичку руда конячка. От би на неї залізти, я б за дві секунди наздогнала цього зрадника. Я стала повільно наближатися до тварини.

- У-тю-тю... Ціп-ціп-ціп... - ну не знаю я, як кличуть коней.

Я підійшла зовсім близько. Конячка підняла голову, з цікавістю поглядаючи на мене. Чи то звикла до людей, то чи просто ще не лякана.

- Хороша, люба моя, - хоч би шматочок цукру був, так немає.