Глава 2. Кінець світу наближається

Не знаю, як довго тривало падіння. Можливо, вічність, а може, мить. Я примружилася, щоб манка в очі не залізла, і тут же впала у кущі. Насправді, не зовсім у кущі, оскільки Кощій падав першим, я ковзнула по ньому, звалила його і опинилася згори. Він був великим і теплим. Живий! У наступну мить ми розлетілися в різні боки. Безсмертний упер в мене свій полум'яний погляд, і я швиденько завернулася в простирадло. Ну, якщо чесно, не зовсім швиденько, а так, щоб він щось все ж встиг побачити. Але не все.

- Ти, справді, К… К… - ім'я «Кощій» ніяк не хотіло вимовлятися, адже не може бути це він, герой моїх дитячих мрій.

- Так, справді, Кощій Безсмертний. До ваших послуг. А ти, і справді, моя наречена? Як там тебе звуть?

Мене вразила ця суто чоловіча нахабність і впевненість, тому я вигукнула:

-  Я не твоя, Кощію!!!

- Тебе звуть Нетвоя? Яке дивне ім’я! Я буду називати тебе Нетті.

Спочатку я хотіла розлютитися, та вчасно згадала, що працюю над своїм характером, тричі глибоко вдихнула та видихнула. Ось і заспокоїлась. Дійсно, це ж тільки дивний сон, тож буду у цьому сні Нетті, хай так. Яка різниця, ким бути у сні? До речі, усвідомлені сновидіння у мене бувають досить рідко, а зараз я точно знаю, що звуть мене Вікторія, мені 25 років, живу у Дніпрі, у 29-поверховому будинку на Проспекті Героїв, одному із так званих «свічок». А зараз я у своєму фантастичному видінні, бо начиталася на ніч казок, і поруч зі мною казковий красень. Тож треба просто розслабитись та отримати задоволення від дивного сну.

- Я хотіла сказати, що НЕ твоя наречена!

- Не моя, то й не моя, - байдуже кивнув Безсмертний.

До речі, навіщо я так сказала? Треба було погодитись і насолодитися сном по повній програмі. Та я ж завжди спочатку щось ляпну, а потім думаю, як мала сказати. Нічого, це я зможу виправити по ходу сновидіння, якщо не прокинусь раніше, як завжди, на самому цікавому. Що ж, продовжимо розмову.

- А звідки ти взявся, Кощію?

 - Можна, я розповім про це трохи пізніше? А зараз мене набагато більше цікавить інше питання: де ми?

 Я кивнула. Мене це питання теж стосується особисто. Поспати не дали, з ліжка витягли, вірніше, в ліжко затягнули. Ой, що це я таке думаю? Ну, а як пояснити свою думку інакше?

 Кощій простягнув руку і міцно стиснув мою долоню, мабуть, щоб я нікуди не втекла, і ми повільно почали вибиратися з колючих кущів. Колючих!!! Він хоч одягнений, та ще в міцному плащі, а я - в простирадлі на голе тіло.

 Тільки зараз у мене з'явилася можливість розглянути околиці. По-перше, тут був день. По-друге, за двометровими кущами більше нічого не видно. Тому я залишила план вивчення місцевості і стала розглядати Кощія. Я, звичайно, його вже бачила, коли ми з ним були разом в ліжку (ну ти подивися, знову це звучить з іншим змістом, хоча і непогано звучить!), але розглянути добре змогла тільки зараз, та й то в профіль. Орлиний профіль, мужній, клас. Кощій, мабуть, відчув мій погляд, в очах блиснули вогники, і лукава посмішка сховалася в куточках губ. Він похитав головою, ніби щось хотів сказати, але промовчав.

- А чому б нам не вибратися з цих заростей? - запитала я.

- О, точно! - чоловік награно закотив очі і ляснув себе по лобі. - Як я сам не здогадався? Це ти на мене звалилася, ось все мізки і вибила.

- Я на тебе звалилася, тому що ти мене за ногу тягнув!

- А за що мені було триматися?

- Гаразд, зам'яли. Діставай свою штучку.

- М-м-м?

- Ну, який-небудь казковий меч, і порубай ці кляті кущі.

Кощій зацікавлено подивився на мене.

- Чого витріщився? - обурилася я, тому що незачесана і без макіяжу. - Хто тут Кощій, я чи ти? Хто тут безстрашний лицар, якому перебити всіх ворогів і врятувати прекрасну діву нічого не варто?

- А де тут вороги? - озирнувся Кощій. - І де ... прекрасна діва?

- Як це, де ?! А я?! - абсолютно справедливо обурилася я.

- Прекрасні діви, хмикнув мій кумир, зазвичай ходять в прекрасних сукнях. А судячи з твого одягу ...

- Якого одягу? Та хіба це одяг? Це простирадло! Я, до твого відома, була в своїй спальні, у своєму особистому ліжку, і лягала спати, коли з'явився ти і вирвав мене зі знайомого, звичного (захотілося додати «і такого нудного») світу! Спасибі, хоч простирадло встигла прихопити, а то була б зараз ...

- Краще б не встигла...

- Що ?!

- Кажу, що прикрив би  тебе, в такому випадку, своїм плащем.

- О! Це вже по-чоловічому! - зиркнула я захоплено на класичний чорний плащ злодія з черепом на спині. - Давай.

- Так це якби ти забула прихопити з собою простирадло. У ньому тобі гарніше.

- Що? - округлила очі я. - Ти сам тільки-но сказав, що дав би мені плащ...

- Так ти ж не гола, Нетті!

- Я не..., - тут я згадала, що вирішила пограти у цьому сновидінні під цим вигаданим ім’ям, і погодилась. - Гаразд, вибираємося швидше, а то точно від мого простирадла нічого не залишиться.