4 Глава Міліна

Максим пішов, а я сиджу в палаті з щасливою посмішкою та любуюся букетом квітів. Як приємно, мені ще ніколи ніхто не дарував таких квітів. Максим такий уважний та я чомусь трохи боюся його. В ньому відчувається якась хижа сила. Мене огортають суперечливі почуття, мені з ним моторошно і водночас цікаво. Ми знайомі так мало часу, а мене вже тягне до нього, як магнітом. Невже закохуюся? Наївна, де він, а де я? Та в нього мабуть море жінок і я точно не вписуюся під його вимоги. Він звик до гламурних та багатих жінок, які знають собі ціну, а не таких сірих мишей, як я. Та що казати, він живе зовсім іншим життям, про яке я навіть не мріяла. Проте зараз він приділяє мені трішки уваги і вже це гріє мою душу. Так, можливо це через те, що відчуває себе винним, та нехай, мені і цього достатньо.

Знаю, що ця ейфорія триватиме не довго, мене випишуть з лікарні і все, наші дороги назавжди розійдуться. Знаю, що буду згадувати про нього і порівнювати з іншими чоловіками, які траплятимуться на моєму шляху.

Якщо говорити про моє особисте життя, то зараз в мене хлопця не має. З своїм першим і поки що єдиним хлопцем я зустрічалася ще в університеті, але наші стосунки протривали один місяць і швидко завершились. Щодо інтимного життя, то мені взагалі соромно, адже в свої двадцять два, я ще незаймана. Це не через те, що я така правильна чи вирішила берегти себе до весілля. Нічого подібного, просто так склалися обставини. Я не вважаю, що дівчина має змінювати хлопців, як рукавички і спати зі всіма підряд. Я за нормальні стосунки між чоловіком і жінкою. В мене нажаль таких не було, тому так і сталося.

Юра, хлопець з яким я зустрічалася, був милим і добрим, але між нами не було сильних почуттів, тому і вирішили розійтися по спільній згоді. А погоджуватися на секс заради цікавості я не хотіла. Все таки хочу віддатися тому, кого справді покохаю. Та враховуючи, що тепер з’явився Максим, то не знаю, чи все буде так як я хочу, адже ніхто не зрівняється з ним. Разом нам не бути, а інші чоловіки будуть лише дешевою підробкою і ніколи не перевершать оригінал.

Підійшла до букета, доторкнулась до квітів, здавалось, що вони вкриті тоненьким шаром воску. Так дивно, вони такі гарні, але зовсім не пахнуть і виглядають, як штучні. Ці думки трохи засмутили мене. Вирішила зателефонувати тітці.

 - Привіт, - привіталася з нею.

 - Міло, привіт. Як там в тебе справи? Вже знайшла роботу?

 - Ні, ще не знайшла. Та я зараз…трохи зайнята, тому ще не шукала, - не знала, як їй сказати, про те що лежу в лікарні. Боялася, що почне хвилюватися, а я цього не хочу, тому вирішила про це змовчати. Ось вийду з лікарні, поїду в Білу церкву і вже тоді все розповім.

 - А чим ти там зайнята? – поцікавилась тітка.

 - Та маю доробити декілька звітів, - збрехала я.

 - Це добре, значить без грошей не залишишся.

 - Ага, краще скажіть, як у вас справи?

 - Та, як завжди, сиджу вдома. Трохи в’яжу або вишиваю, але зір вже не той, очі болять, - промовила вона.

 - Бережіть себе, тітко.

 - Добре, а ти коли приїдеш?

 - Дороблю роботу і приїду. Може через тиждень, побачу, - сказала я, а сама не надто вірила в це, адже після струсу навряд чи зможу їхати в маршрутці. Попрощалася з тіткою і лягла, а то відчула, що втомилася. Я мабуть заснула, бо коли прокинулась, то медсестра принесла мені вечерю.

 - А коли мене вже випишуть? – поцікавилася.

 - Мабуть через тиждень, але потрібно запитати в Олени Тарасівни, - сказала Леся, - Я уточню в неї і вас повідомлю.

 - Гаразд.

Медсестра пішла, а я підійшла до вікна і прочинила його навстіж. Вже було холодно, адже на вулиці жовтень, та я хотіла подихати свіжим повітрям. Потрібно завтра запитати в лікарки, чи можна мені виходити на вулицю.

Відчула, як тіло затремтіло від холоду, зачинила вікно і взяла мобільний, щоб включити звук, а то поставила на беззвучний режим. Помітила два пропущених, номер невідомий. Цікаво хто це такий? Набрала невідомий номер.

 - Привіт, Мілано! – почула голос Максима.

 - Привіт…, - розгубилась я.

 - Як ти? – запитав він.

 - Краще, - кажу, а на губах посмішка від вуха до вуха.

 - Радий це чути, - промовив Максим. Який же в нього голос класний, так би і слухала. Поки я перетворювалась на розтоплене желе, Максим запитав: - Я завтра приїду до тебе, може тобі щось потрібно?

 - Ні, нічого, - сказала, але дещо пригадала і додала: - Хоча все таки мені дещо потрібно. Я хочу завтра поговорити з лікаркою і запитати, чи мені вже можна трохи вийти на вулицю, але зручного одягу я тут не маю. Може б ти поїхав на мою квартиру і дещо привіз мені з одягу, якщо тобі не важко.

 - Без проблем, - погодився він, - тоді я спершу заїду до тебе по ключ, а вже тоді поїду на твою квартиру.

 -  Добре, - зраділа я, який же він все таки уважний.

Цієї ночі мені снилися солодкі сни з Максимом. Вранці прокинулася з гарним настроєм. Коли прийшла Олена Тарасівна на огляд, то запитала її про прогулянки і отримала позитивну відповідь. З нетерпінням чекаю на Максима. Це ж треба було так захопитися ним? Постійно думаю про нього. Мрію…

Максим приїхав біля десятої години ранку. Приніс мені пастилу і каву з молоком без кофеїну. Який же він милий! Дбає про моє здоров’я, адже ні кави, ні шоколаду мені зараз не можна. Віддала йому ключ і пояснила де я живу і що мені потрібно взяти. Було трохи соромно і незвично, оскільки зовсім чужий для мне чоловік буде ходити по моїй квартирі, розглядати все навколо. Це немов пропускаєш когось за лаштунки свого життя. Та іншого виходу в мене не було.