2 Глава Мілана

Це ж треба було вийти з дому без парасолі та ще в такий важливий день! Знала, що буде дощ і забула її вдома, от же ж пустоголова! А дощ ллє, як з відра. Волосся прилипло до обличчя мокрими пасмами і від укладки немає і сліду. Сукня промокла наскрізь і неприємно липне до тіла.

І як я в такому вигляді маю зараз постати перед своїм можливим роботодавцем? Уявляю, як розтікся мій макіяж. Жах! Ще і катастрофічно запізнююся. Не щастить, так не щастить.

Швидко перебігаю через дорогу по пішохідному переході. Не надто добре подивилася по сторонах і дарма. Чую сильний гул і краєм ока помічаю, як на мене несеться якийсь ненормальний на чорному байку. Я в останню мить відскочила, але перечепилась за бордюр і впала, сильно вдарившись головою об асфальт.

 - О, Боже! – викрикнула я. Мене аж трясе від хвилювання, а голова болить нестерпно. За одну мить перед очима пролетіли уривки з усього мого життя. Це ж треба, там не було нічого особливого. Навіть немає, що згадати перед смертю. Та хвала небесам, я ще жива і сподіваюсь в майбутньому на мене чекають якісь яскраві події.  Мабуть я таки сильно вдарилась в голову, раз такі думки там літають. Поки я приходила до тями та роздумувала над нудністю свого прісного життя, з байка зіскочив чоловік. Скинув чорний шолом і направився до мене. Він був розсерджений не на жарт. 

 - Куди ти прешся? Життя набридло! – кричав на мене мужчина. З того переляку спершу хотіла вибачитися, але вчасно пригадала, що я на пішохідному переході. Повільно підводжуся і йду в атаку.

 - Це ви куди їдете? Я переходила дорогу в правильному місці! – вигукнула я. Та відчуваю, що мій бойовий дух швидко випаровується, а перед очима все пливе і я повільно осідаю на землю.

 - Ей, тобі погано?! – чую останні слова чоловіка перед тим, як втратити свідомість.

Розплющила очі. Оглянула все навколо. Де я? Білі стіни і чути якийсь такий  жахливо-гнітючий звук, що аж віддає у скронях. Хочу підвестися, але до рук під’єднані якісь трубки. Що це?

 - Лежи, тобі не можна ще вставати. Почула голос десь збоку. Глянула і побачила його. Того самого чоловіка, який так нахабно наїхав на мене.

 - Що зі мною? – запитую. Голос охриплий, немов не мій.

 - Нічого страшного…просто струс мозку, - відповів чоловік і налив у склянку води. – Хочеш пити?

 - Так, - кивнула я. Він допоміг мені  трохи піднятися і потримав склянку, поки я жадібно пила воду. – Дякую! Я в лікарні?

 - Так, - промовив він.

Я зручніше вмостилася на ліжку, але в голові знову почало паморочитися.

 - Мені погано, - ледь прошепотіла.

Він вибіг з палати і за мить прийшов з лікаркою.

 - Добрий день! – привіталася жінка, - Я ваш лікуючий лікар, Олена Тарасівна. У вас середня ступінь струсу мозку, тому можливе легке запаморочення. Та ви не хвилюйтеся, полікуєтеся трохи в нас і все буде гаразд. Вона підійшла до столика біля мого ліжка і взяла блістер з таблетками. - Випийте, це для того, щоб зменшилось запаморочення. Зараз вам потрібен спокій, тому поспіть. 

Я так і зробила. Очі просто самі заплющилися і я провалилася в сон без сновидінь. Коли знову прокинулась, то за вікном вже почало вечоріти. Оглянулась навколо – нікого. Щойно тепер до мене дійшло, що я одна в палаті. Схоже, що це не звичайна лікарня, а якась приватна клініка. Відразу кидалися в очі суперсучасне обладнання та меблі. Та тут навіть телевізор є. Цікаво, а платити за усі послуги мені доведеться чи той мажор заплатить? Мабуть щоб заплатити за один день перебування в цій палаті, мені б довелося місяць працювати. Всюди панувала ідеальна чистота, а ліжко настільки зручне, що про таке можна лише мріяти.

Мою увагу привернула невеличка червона кнопочка на панелі збоку від ліжка. Натиснула на неї і через декілька хвилин  в палату зайшла медсестра.

Леся,  саме так її звали, допомогла мені підвестися і завела в туалет. До речі, туалет і душова є в моїй палаті. Поглянула на своє відображення в дзеркалі і жахнулася. Голова перебинтована, синці під очима, а сама бліда, як смерть. Картину довершував погано змитий макіяж. На щастя, в тумбочці знайшла ватні диски і якось змила залишки макіяжу та це не дуже врятувало ситуацію.

Леся допомогла мені добратися назад до ліжка і повідомила, що зараз принесе мені вечерю. Я не дуже хотіла, але потрібно було поїсти щоб набратися сил. Коли побачила принесені страви, то накинулась на них, як голодний вовк. Страви дуже смачні та апетитні, немов з ресторану.

Мабуть після вечері мій мозок почав краще працювати, бо я пригадала, що так і не потрапила на ту співбесіду. Та саме гірше те, що так і не зателефонувала до тітки, а вона ж хвилюється за мене. Запитала Лесю, де мої речі. Виявляється, вони лежали акуратно поскладані в шафі. Медсестра подала мені мою сумочку і я витягла мобільний телефон та він був геть розбитий.

 - О, ні! Що ж робити? – розгублено глянула на медсестру. – Як же я маю зателефонувати до тітки?

 - Якщо ви пам’ятаєте номер телефону, то можете передзвонити з мого мобільного, - запропонувала Леся. Номер я добре пам’ятала, тому відразу скористалася пропозицією.

 - Алло! – почула стривожений голос тітки.

 - Тітко Любо, це я, Мілана!

 - Мілочко, слава Богу, де ти? Що трапилося?