Глава 18. Неприємність
«Серце емігрувало в п'яти, не бажаючи брати участь в прийдешній неприємності.»
Макс Фрай
Мілана
Скільки б я не намагалася уникати Макса – все даремно. Увечері він до мене більше не приходить. Але я ж сама завжди його проганяю, то, можливо, він знайшов мені заміну? Складно усвідомити, але в душі я бажаю йому щастя з іншою, проте хочу, щоб був поряд зі мною… Чи я нормальна після такого? Мабуть, сходжу з розуму потихеньку.
Декілька днів у школі прагнула взагалі не перетинатися з ним. Але це ж треба, щоб серед тисяч кафе у місті, ми зустрілися з Максом саме в одному з них? Він зараз такий… безтурботний… втім, як і завжди. Розмовляє з друзями, жартує, щось розповідає та сміється. Мій милий веселий хлопчик… Як же я скучила за тобою!
Інколи кидає на мене важкі погляди, в яких потонути хочеться. Тому що в них стільки болю, що не витримати його одній людині. Але ж Макс витримує. Схоже, на зло мені.
– Мілано, ти чуєш мене? Ти де? На цій планеті? – повільно Сергій повернув мене на Землю у нашу реальність, махаючи перед моїми очима рукою.
Оце я відволіклася на Макса! Чоловік щось розповідав, а я безсовісно розглядала іншого. Але який же він красивий! Просто нереальний!
– Мілано! – ще раз гукнув мене чоловік.
– Га? Що? – запитала його.
– Питаю, чи ти чуєш мене? Хоча бачу, що не чула жодного слова, – незадоволено зціпив губи, дивлячись в очі.
Ми з Сергієм наразі просто спілкуємося. Він хороший чоловік, одинокий. Проживає у своїй квартирі, на яку сам і заробив. Спочатку їздив за кордон по заробітках, заощадив і придбав квартиру з машиною, а потім вирішив зупинитися та влаштувався по диплому вчителем фізичної культури у школу п'ять років тому. Звісно, про все це я дізналася з його слів. Але якби я більше слухала чоловіка, а не відволікалася на Макса, то більше б і знала. Хоча в Сергія сьогодні свято – день народження, а з мене зараз святкувальник такий собі. Сергій приніс на роботу торт і каву для всіх колег, а після роботи запросив мене сходити з ним у кафе з нагоди свята і я не змогла відмовити. Це ж день народження! Як таке ігнорувати?
Весь час я дивлюсь на Макса. П'ю через трубочку безалкогольний коктейль, а очі так і повертаються самі до хлопця. Він у синіх джинсах і білосніжній футболці виглядає таким стильним, впевненим і неймовірним красенем. Пора б уже відвернутися в іншу сторону, бо скоро Сергій запідозрить щось.
– Вибач, я задумалася, – відповідаю чоловіку. – Мені, мабуть, вже треба йти.
Треба, Міло, і швиденько! Бо ще декілька таких поглядів на Макса і Сергій точно все зрозуміє.
– Як? Уже? Ми ж тільки-но прийшли, – обурюється Сергій.
– Ну, розумієш, мені треба вечерю готувати… – не змогла придумати кращої відмовки.
Я посиділа з ним у кафе, привітала зі святом, коктейль випила, що ще потрібно? Треба йти додому.
– Чоловіка з дітьми годувати? – надійшло провокаційне запитання.
– Не маю ні першого, ні другого, – опустила голову.
– Тим паче, – радість вмить засяяла в його очах. – А якщо ти голодна, тільки скажи. Я швиденько організую піцу, або ж поїхали в ресторан, якщо бажаєш?
Ресторан для простого вчителя – небачена розкіш. Я, звісно, здивувалася, але потім пригадала його розповідь про заробітки. Ну, хтозна. Все можливо. А може, він таким чином просто намагається привернути мою увагу?
– Ні, дякую. По ресторанах не ходжу.
– То чому б і не сходити, як для першого разу?
– Не хочу. Немає настрою.
– Мілано, ти дуже гарна жінка, але соромишся весь час чогось. Якщо мене, то… тобі не потрібно...
– Я не соромлюся тебе, – перебила його слова.
«Просто не бажаю бути в одному приміщенні з Максом,» – подумки промовила.
– А чого тоді? Чи кого? Своїх хлопців з класу? – кивнув головою у сторону, де сидів Макс із друзями. О, боже, Сергій таки помітив мої погляди. – Та забий ти, – щиро посміхнувся. – Хіба ти не людина і не маєш право відвідати кафе?
– Маю, звісно.
– Тоді розслабся, – з посмішкою промовив і простягнув свою руку та накрив мою, злегка стиснувши.
Я вирвала свою руку та поклала обидві собі на коліна, щоб з іншою долонею не сталася та сама ситуація. Опустила голову вниз, бо в цей час дивився на мене Макс зі злісною посмішкою. В його очах читалося розчарування, тому я не могла це витримувати. Мені потрібно додому. Якомога швидше.
– Вибач, Сергію, я таки піду, – піднялася, а він швидко зробив те ж саме.
– Гаразд. Я підвезу тебе додому, – погодився з моїм рішенням, за що була йому дуже вдячна.
Сергій пішов розплатитися за коктейль і тістечко, яке я так і не з'їла. Собі ж він брав лише каву. Мені, звісно, сподобалося те, що чоловік не вживає алкоголь. Хороші звички і гарні манери – це все, що я помітила в чоловіку.
Я виходила з кав'ярні, абсолютно не дивлячись на компанію Макса, яка сиділа майже біля дверей. Намагалася пройти непоміченою, але хіба ж це можливо, якщо тебе тут знають?
#3752 в Любовні романи
#1761 в Сучасний любовний роман
#868 в Короткий любовний роман
Відредаговано: 18.05.2021