Глава 16. Насолода

Глава 16. Насолода

«Кохання наповнює життя змістом... а з появою сенсу життя обов'язково з'являється майбутнє.»

Серж Гудман

Мілана

Переодягнувшись, я виділила час для розмови з мамою. Потім приготувала собі вечерю, але їсти зовсім не хотілося. Дивилася на смажену картоплю й не чула ні її смаку, ні запаху. Ба більше, я зовсім не відчувала голоду. Без ентузіазму взяла виделкою декілька картоплин просто з пательні та з'їла. Але я й апетиту абсолютно не мала. Я знала, що за два тижні це перша вечеря без Макса, тому впала в таку депресію, що вовком вити захотілося.

Але їсти треба. Продовжила наколювати на виделку картоплю, стоячи над пательнею, але повечеряти спокійно не вдалося. Почувся дзвінок у квартиру. Мене всю наче струмом вдарило від розуміння, хто стоїть по ту сторону дверей. Я поспіхом пішла відчиняти, боячись, що мені могло почутися. Хвилююся, що відкривши двері, не побачу його. Відчиняю їх тремтячими руками, а там, схилившись одним плечем до стіни, стояв засмучений Макс. 

– І що ти тут робиш? – безвольно запитала.

Він прийшов… Макс таки прийшов! Він не здається. Серце вмить підскочило до горла від радості, але змусила себе стриматися, важко проковтнувши свої нерви. Ніби й не хочу, щоб він здавався, але… нам же не можна! За інших би обставин я б ніколи його не відштовхувала й не рвала б собі душу на шматки. Адже це як виривати своє серце з грудей – проганяти його...

– Забула? – незадоволено хмикнув. – Я живу в цьому домі.

Стоїть, схилившись до стіни, й дивиться на мене пронизливим поглядом. У спортивних чорних штанах і в футболці, але такий красивий, що дух захоплює.

– Але не в цій квартирі, – заперечила. – Але чомусь саме тут ти найбільше проводиш часу.

– Можливо… Бо в цій квартирі живе одна красуня, яка зводить мене з розуму, – зіщуленим поглядом дивиться на мене.

– Максе, давай припиняй. 

– Що саме? – примружив свої шоколадні очі.

– Припиняй сюди ходити щовечора. Краще б ішов уроки вчити.

Він знову хмикнув й усміхнувся. Мені ж зовсім не до веселощів. Потрібно його прогнати. Але як це зробити? Коли серце пручається, хоче його бачити, палко цілувати, а розум кричить: «Це неправильно!»

– Я ж знаю, що ти мене чекала… – промовив тихим голосом.

– Максе, не будь таким самовпевненим! – підвищила тон. 

Якщо він зараз не піде сам, потрібно буде зачинити двері просто перед його носом. 

– Я знаю, що ти так само хочеш наших нестримних поцілунків, як і я, – продовжує посміхатися і бентежити мене далі. 

Від його слів вмить моя кров підступила до обличчя і я інстинктивно облизала губи, відчуваючи посуху в роті. Саме цього Максу й було потрібно. Він різко скоротив між нами відстань і вп'явся в мої губи ніжним поцілунком, а його руки нахабно обійняли мене за талію. Єднання наших губ відбулося за секунду. Я не встигла навіть щось зрозуміти, не те, щоб його відштовхнути. Але міцно обійняти хлопця за шию чомусь мої руки самі потягнулися. Моє тіло зреагувало з точністю на його дотики на моїй шкірі, викликаючи табун мурашок, і зовсім не протестувало – лише бажало ще. Що він зі мною робить?

Та от лише здоровий глузд все ж бере верх над емоціями. Я пригадую, що я – класний керівник цього хлопця! Боже мій! Що я роблю!? 

Відштовхую його з усією силою від себе. І де тільки взялися ті сили, адже все моє тіло, включно з його органами, й аж надто особливо серце, протестує.

– Першого разу з такою силою ти мене відштовхнула, бо гадала, що я маю дівчину. А цього разу що? – нахабно посміхається, облизуючи свої губи від поцілунку примруженими очима. 

Від такого жесту з його язиком сама хочу на нього накинутися з пристрасними поцілунками… Заплющую очі, беручи себе в руки. Ну що зі мною не так!?

– Максе, тобі час іти. 

– Справді? – здивовано хмикнув і розсміявся. – І хто це вирішив? Знову ти?

– Іди, будь ласка.

– Доки ти будеш вирішувати за мене?

– Максе, йди...

– Ммм… як смачно пахне. 

Нахабно, не питаючи мого дозволу, прйшов у мою квартиру. Цікаво, він глухий? Чи вперто мене не хоче слухати?

– Ти приготувала вечерю й хотіла її з'їсти сама? Без мене?

О так, нахабності цьому хлопцеві не позичати. Я вже це знаю на всі тисячу відсотків. Та як же мені його прогнати? Як? Коли серце просить хоча б хвилинку побути з ним поруч...

– Так і бути. Пригощу тебе вечерею, – натягнула милу посмішку на обличчя, все ще відчуваючи дивний клубок емоцій в животі. Чому я на нього так реагую?

– Яка ти мила. Я не відмовлюсь від твого запрошення. Щиро дякую, – всівся за стіл, лукаво посміхаючись і підморгуючи мені. Ну що за хлопець? Га?

Макс поводиться так, наче між нами зовсім не було вдень розмови і я не сказала йому, що ми не можемо бути разом. Але ж це не так. Я бачу біль в його очах. І можливо, він прийшов тому, що сам цього хоче, навіть не дивлячись на образу та душевний біль.