Глава 15. Я не твоя

Глава 15. Я не твоя

«Якщо ти любиш – відпусти. Якщо воно твоє – воно повернеться.»

Габрієль Гарсія Маркес

Мілана

Стою, притулившись до дверей, і переводжу своє дихання. Мені потрібно прийти до тями та зрозуміти, що взагалі відбувається. Можливо, я помилилася? І то не Макс сидів за другою партою? Невже той здивований русявий хлопець – мій Макс!? А? 

Нервово відкрила журнал і подивилася на прізвища учнів, які вчора записувала. Лише один тут учень з іменем Максим у списку. Суворов. Таке ж прізвище, як і в директора школи. Тобто… Що за каша в голові!? Мій Макс – це і є той хлопець, що зараз сидів і дивився на мене здивованим поглядом? Здається, так… Максим Суворов… Ще й син директора! Клас, Міло!!! І як ти взагалі втрапила в таку халепу!?

Спіймала себе на думці, що назвала себе скороченим іменем, як завжди називає мене Макс. Я люблю своє повне ім'я. Але звикла до того, як він до мене звертається. 

Раптом двері класу відчинилися і звідти вийшла Світлана Василівна.

– Мілано Миколаївно, сподіваюся що все гаразд? – стурбовано запитала.

– Так, – але я не впевнена точно.

– Йдіть на урок.

– Звісно.

Вона залишила мене наодинці та завернула в коридор. Я видихнула. Потрібно збиратися з думками, брати волю в кулак і нарешті зайти до класу. Натискаю на ручку, але двері самі відчиняються і виходить Макс.

– Міло…

– Нічого не кажи, – зупинила його жестом руки.

– Я не розумію… Чому ти не казала… що ти вчитель… і маєш працювати в школі, де я навчаюсь? – запинається бідолашний. 

Йому теж важко вимовляти слова, але скласти два плюс два ми обоє можемо. І не просто розуміти такий висновок. 

Нам не бути разом...

– Бо ти ніколи не питав. Але й сам ніколи не говорив, що ще школу не закінчив, – висловила докір.

– Бо ти б не погодилася зі мною зустрічатися… – опустив голову.

Так… дійсно, що не погодилася б. Але, можливо, ми могли б цього уникнути. Принаймні, не закохалися б так сильно одне в одного… Якщо, звісно, це можливо.

– Іди до класу. Я зараз прийду, – рушила в сторону вбиральні. 

Треба освіжити свої розпашілі щоки та вимити спітнілі руки.

– Мілано… – гукнув мене, – Миколаївно, – доповнив своє звернення, подивившись по сторонах, чи нікого немає в коридорі.

– Максиме, йди до класу, – обернулася й рушила далі.

Та не встигла я зачинити двері вбиральні, як Макс зайшов за мною і зачинив їх за собою на замок.

– Що ти робиш, божевільний? Це жіноча вбиральня!

– Яка різниця? Зараз урок. Нікому не знадобиться туалет. Скажи мені інше… це все? Ти мене покинеш?

Я аж відкрила рота від несподіваного запитання та різко закрила його, проковтнувши нервовий клубок у горлі. На це питання я маю чітку відповідь. Але як йому сказати?

– Міло, я чекаю. Ти відмовишся від мене?

 – Максе… зрозумій мене, будь ласка. Нам не потрібно бути разом… Я просто не уявляю… – розвела руками, підбираючи слова.

– Зате я уявляю! – вигукнув. – Вдень у школі ми учитель з учнем, а ввечері – хлопець з дівчиною.

Я нервово засміялася. Він хоч розуміє, що мені пропонує!?

– Постав себе на моє місце. Як би ти вчинив?

– Я б ніколи не відмовився від тебе, – шокував мене.

– Максе, тобі легко говорити, бо ти не на моєму місці, – дорікнула. – Я ж тільки-но знайшла роботу…

– Мілано, в Києві лише одна школа? Ти можеш працювати деінде. А я закінчу школу, отримаю атестат, а ти потім вже перейдеш сюди працювати, якщо тобі так хочеться. Але ми будемо разом постійно, – розповідав свої мрії безхмарного майбутнього. 

Я вражено його слухала й дивувалася до найвищої позначки за шкалою здивування,  наскільки у нього все просто. Таке відчуття, наче він взагалі мене не розуміє, а керується власними інтересами.

– Сюди я потрапила не просто так, а за відбором серед кращих студентів Вузу. Ти навіть не уявляєш, який той конкурс був складним і важливим для мене.

– То таки в Києві одна школа… – зробив свій висновок і потер свої скроні.

– Максе, ти мене не розумієш. Я…

– Міло, ти – моя. І це єдине, що я розумію.

– Я… я не твоя. Нам не варто бути разом. Пробач, – виходжу з вбиральні. – Ходімо в клас.

– Ти йди. Я не піду, – важко вимовив.

– Що!? Максе, не будь таким впертим. 

– Як це буде виглядати, якщо ми вдвох зайдемо? Ти ж саме цього найбільше боїшся? Я прийду пізніше, – сказав, виходячи з вбиральні.

Клас! Не освіжилася, руки не вимила, з Максом посварилася! Просто казка, а не день!