Глава 13. Перший робочий день

Глава 13. Перший робочий день

«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса, Небезпечне оружжя – жіноча краса.»

Іван Франко

Мілана

Новий день розпочався бурхливо. Я бігала галопом по квартирі, збираючись на роботу, і хвилювалася, щоб все встигнути. Сходити в душ, поснідати, випрасувати одяг, зробити макіяж і зачіску і все це слід встигнути лише за годину! Я встала з ліжка о шостій ранку, оскільки до школи потрібно було йти пішки, а я боялася запізнитися, щоб не справити про себе погане враження від керівництва. Та пам'ятаючи мою «любов» до громадського транспорту і те, що зараз година пік, я все ж віддала перевагу пішій прогулянці, все одно ранкової пробіжки сьогодні не отрималося. Хоч так розімну м'язи.

Виявилося, що до школи не так і далеко йти. Всього півгодини, а якщо йти дуже швидко, то можна встигнути за двадцять хвилин. Я прибула вчасно, чим дуже була задоволена, адже встигла на заплановану нараду. Доведеться тепер щодня раніше лягати спати, приблизно о десятій, бо вставати рано, а спати я дуже люблю. Хоча не знаю як буде на це Макс реагувати. Ми ж проводимо з ним час до першої, а то й до другої години ночі. 

Вчора він не прийшов, хоч і обіцяв. Мабуть, тому, що я лягла спати раніше, щоб він знову не бачив світло в моїх вікнах і не додумався лізти через одне з них. Словом, він вже так робив не один раз. Скільки я б його не сварила, але він не слухав. Божевільний мій Макс. Я посміхнулася при згадці коханого, але в ту ж мить отримала зауваження.

– Мілано Миколаївно, я щось смішне розповідаю? – несхвально запитав директор школи, чим налякав мене.

– Ні-ні, я уважно слухаю, – поспішила запевнити.

Всі колеги покосилися на мене, а я сиджу, немов облита кип'яченою водою, від чого фарба до щік прилила. Враз так соромно стало – перший робочий день, нікого ще не знаю, а починаю з зауважень до моєї відповідальності.

– Сподіваюся, що й надалі уважно слухатимете, – грізно висловив свою думку.

Анатолій Вікторович Суворов, директор школи, – кремезний чоловік, який має міцну будову тіла. Високий, статний, широкоплечий, не худорлявий, але і не повний, можна сказати так – м'язистий. Його риси обличчя суворі, про що навіть говорить його прізвище. До такого страшно підійти щось запитати, не те що не слухати його. Тож до кінця наради дуже уважно слухаю і не відволікаюся на сторонні речі чи  непотрібні думки.

Але все ж таки мене десь відносить… не в ту сторону, в яку потрібно. Я задивилася на директора і чомусь його риси обличчя видалися мені знайомими, ніби схожими. Спіймала себе на думці, що так виглядає Макс, коли сердиться. Але… звідки таке порівняння, Мілано? Схоже, що я вже дуже скучила за своїм хлопцем, не бачивши його з учорашнього вечора.

Нарада закінчилася і я нарешті змогла зітхнути та розслабитися. Записала всі основні принципи роботи, структуру року, отримала свої посадові обов'язки ще й призначили мене класним керівником одинадцятого класу. Мені здається, що як для першого дня, то він вийшов дуже насиченим різноманітними подіями та вказівками. 

З одним лише не погоджувалася – з класним керівництвом. Одинадцятикласники – дорослі діти. Хіба вони будуть мене слухати? Я молода, тільки-но закінчила університет. Вони ще й знущатимуться з мене. Але таким чином, здається, я намагалася ніби вкоротити собі віку, узрівши занадто суворий погляд директора. В той момент захотілося під стіл залізти, або ще краще провалитися крізь землю. Очевидно, що його розпорядження не апелюються і повторно не розглядаються. Що сказав, значить, так і буде. Доведеться підпорядковуватися, пам'ятаючи про субординацію.

У великому кабінеті, який називали учительською, ми з усіма колегами змогли відпочити і ближче познайомитися. Всі співрозмовники привітні та говіркі, щирі та доброзичливі. Вони мені дали декілька порад стосовно того, як не потрібно розмовляти з директором, якщо я хочу тут прижитися. Чесне слово, вже й не знаю, чи насправді я цього хочу. Я гадала, що оскільки я новачок, то матиму деякі привілеї. Звісно, практику в школі я проходила під час навчання, знаю, що і як робиться, але такого несхвального відношення до себе в перший же робочий день не очікувала. Тому колеги порадили в усьому з ним погоджуватися, таке Анатолій Вікторович любить. Добре, таки доведеться звикати.

Ще більше уваги, ніж від інших колег, я отримувала від Сергія Олександровича. Чоловік працював у школі вчителем фізичної культури вже п'ять років. Саме він приділяв мені увагу до такої міри, що я почала відчувати себе некомфортно. Сергій постійно розпитував про моє життя, навчання, родину… Мені було незручно при його запитаннях. Звісно, відповідала по мірі можливості односкладними реченнями, але йому це не заважало запитувати про щось інше. 

Сергій Олександрович приніс на роботу шоколадний торт і всі колеги жіночої статі смакували його з чаєм. Я ж колупалася чайною ложкою в тарілці та ніяковіла під пильним поглядом Сергія. Так хотілося, щоб уже робочий день закінчився. 

До початку навчального року та приходу дітей у школу залишилося декілька днів, тому сьогоднішній – один з тих небагатьох, коли можна просто спокійно посидіти, поспілкуватися та оформлювати шкільну документацію. Так говорили мені колеги і я їх розуміла. Ще під час практики відчула, що таке вічні уроки та постійні дзвінки, але мені це подобалося. Я знала, що можу передавати свої знання допитливим учням і це відчуття просто неповторне.