Глава 10. Поради

Глава 10. Порада

«Всяке кохання справжнє і прекрасне по-своєму, тільки б воно було в серці, а не в голові.»

Бєлінський

Мілана

Побігавши приблизно годину та зваживши всі «за» і «проти» пропозиції Макса, я повернулася додому. Прийняла душ, переодягалася та приготувала собі сніданок. Поснідавши, вирішила зателефонувати мамі, бо щось ми давно з рідною не спілкувалися. 

– Алло, мам. Привіт, – зраділа її голосу.

– Привіт, доню. Як справи? Влаштувалася вже в квартирі?

– Так. Квартира хороша. Чекаю вже виходу на роботу, бо нудно сидіти в чотирьох стінах.

– То вийшла б кудись із подругами.

– Мамо, всі мої подруги вже повиходили заміж і народили дітей, хто двоє, а хто троє.

– От бачиш, не кидала б Артура, то зараз теж сиділа б із чоловіком і дітьми.

– Ага, дійсно. Сиділа б з дітьми, чекаючи чоловіка від коханок, – скептично відповіла.

– Ти сама винна в тому, що він пішов наліво. З чоловіками потрібно швидко діяти. Одружити на собі, завагітніти і все – він твій назавжди. До кінця життя вила б мотузки з Артура.

– Хах, – засміялася. – Мамо, ти, як завжди, прагматична і в усьому шукаєш вигоду. Ні, мені такий чоловік, як Артур, не потрібен.

– Дарма. Артур спокійний, уважний, турботливий. Він мені подобався.

– А мені – ні.

– Тобто? Навіщо ти тоді з ним зустрічалася і планувала одружитися? 

– Тому що думала, що кохаю, – здвинула плечима.

– А насправді не кохала? – запитала, щоб підтвердити свої здогадки.

– Ні.

– І коли ти це зрозуміла?

– Недавно. Відколи в моєму житті з'явився один хлопець.

– Вітаю, – одразу зраділа мама. – Коли ви разом до нас приїдете, щоб познайомити його з нами?

– Мамо, не квап події. Я з ним не зустрічаюся і, мабуть, не буду.

– Не зрозуміла. З якої причини? Що тобі знову не так? – починає вичитувати мене.

– Він молодший за мене. Йому сімнадцять.

Мама замовкла на хвилину, почувши мою відповідь. Уявляю зараз її здивований вираз обличчя.

– Мілано, ти при своєму розумі? На світі більше чоловіків немає?

Я мимоволі посміхнувся. Вона це сказала з явним докором.

– Таких немає.

– Знаєш, всі ми колись були юними і сповненими сил, бажань, планів на майбутнє. У такому віці здається, що весь світ повинен бути біля твоїх ніг. Але невже ти думаєш, що цей хлопчик, подорослішавши, не проміняє тебе на молодшу?

Мама зараз відкриває мені очі. Чесно кажучи, я й сама про це думала не один раз. Але чути від неї такі слова… Все ж таки я сподівалася на її підтримку та хоч якесь розуміння. Але добре, що все так. Якби вона сказала протилежне, то я сьогодні ж відповіла б згодою Максу, руйнуючи всі свої правила, стандарти та стереотипи.

– Звісно, я про це думала, мам. Знаю, що одного разу він почне дивитися на молодших і красивіших, а я буду біситися від ревнощів, плакати ночами, просити його не кидати мене, – аж сльози зараз навертаються на очі від картинки можливого майбутнього. – Але розумієш… поруч з ним так спокійно, затишно, комфортно. Не один раз ловила себе на думці, що ніби знаю його все життя, немов він – моя людина. Споріднена душа.

– Тому хочеш спробувати створити стосунки? Вважаєш, що шкодуватимеш, якщо не спробуєш? – ніби доповнивши мене, запитала.

– Ні. Я про це зовсім не думаю. Однозначно, ні.

– Доню, найкращий порадник – це твоє серце, а не голова. Прислухайся до нього. Що воно тобі каже?

Почути своє серце? Я його зачинила на замок в клітці, не даючи волю почуттям, і викинула ключ у невідомому напрямку. Не хочу шукати той ключ… не буду його слухати, інакше наплачуся через це…

– Доню, ти тут? – запитала мама. Очевидно, я довго думала про свої почуття до Макса.

– Тут. 

– То що воно тобі каже?

– Що буде біда.

– Це твій мозок втручається. Серце не може такого сказати. Воно ніколи не думає про наслідки. Воно просто кохає. Воно просто хоче бути поруч з об'єктом свого кохання. І все. Іншого не дано.

– Розкажи, як у тебе було з татом. Ти мені ніколи не розповідала.

– Оо, якщо двома словами, то це кохання з першого погляду. Ми випадково зустрілися, але вже одне без одного бути не змогли. Було всього на всього два побачення, а на третьому Коля запропонував мені руку і серце. І я погодилася без роздумів, – чую як вона сміється. – Одразу. Уявляєш? І от уже двадцять п'ять років ми живемо пліч-о-пліч. Ти ж знаєш, все в нас було: і сварки, і розбіжності в поглядах, і по декілька днів ми не говорили одне з одним, – мама знову розсміялася сама до себе. – Але я душі не чаю в ньому. Він для мене – сенс мого життя, моя душа, яким би він не був.