Глава 7. Друг

Глава 7. Друг

«Завдання людини – зробити світ кращим, наскільки це можливо, пам’ятаючи про мізерність результату й не забуваючи про власну душу.»

Лерой Перс

Максим

Пішов до своєї кімнати, щоб переодягнутися у чистий і, головне, сухий одяг. Мокра футболка аж прилипла до вологого тіла й навіть важко було віддерти її з нього. Довелося ще й витерти насухо тіло рушником. Потім поглянув на себе у дзеркало. Волосся теж вологе. Витер і його рушником, а потім вклав у звичну для нього зачіску.

Попрямував на кухню, звідки чулися смачні запахи. Мама в мене справжній шеф-кухар. Вона такі смачні страви готує, що слинки течуть лише від їхнього аромату. Сів за стіл і почав шалено колотити ложкою по тарілці, настільки я був голодним. Адже їв я ще вранці, коли прийшов додому. Потім проспав сьогодні цілий день і пішов з морозивом до Міли. А далі прогулянка з нею і ось уже вечір, тому голод відчувається не просто так.

– Максиме, тихіше, – зауважила мама.

– Ма, треба їсти швидко, бо Тоха вже мене чекає. 

– Ти й сьогодні не ночуватимеш вдома? – зробила припущення.

– Ні. Прийду, мам, – заспокоюю її, але не знаю напевне. 

– Сину, скоро вже навчання. А в тебе випускний клас, – для чогось сказав тато. 

Ну почалося… Зараз ще будуть вдвох виїдати мені мозок цим навчанням і вступом до вишу.

– Тату, я пам'ятаю, – перебив його майбутню промову в якості директора школи. – Дай мені насолодитися літом і останнім тижнем канікул. Якщо я піду до друга, нічого ж поганого не станеться. Почнеться навчання і я знову буду зразковим сином, – наголосив на останніх словах.

Батько декілька секунд дивився на мене скануючим поглядом, а потім промовив:

– Ну гаразд. Іди, розважайся, – подобрішав він. – Розумію тебе. Правда, в твоєму віці я вже маму зустрів, – і лагідно подивився на свою дружину, а я згадав Мілу. – Тільки вона весь час мене відшивала, – щось мені це нагадує. – А ти все про друзів думаєш, – знов повернувся до мене.

– В мене ще все життя попереду, – сказав я.

З якоїсь причини не хотів розповідати про дівчину, яка віднедавна оселилася в моїх думках. Мабуть, тому, що ще сам не відаю, що я для неї означаю. 

Вкотре телефон мій озвався повідомленням. 

Тоха: Мась, я без тебе, як без рук. Чого не відповідаєш на дзвінки? Комп знову не працює.

І смайлик розчарований додав. Я посміхнувся. Час іти до нього, бо бідолаха не впорається з комп'ютером. Друг більше схильний до гуманітарних наук, тому математика, а тим більше інформатика, для нього, як темний ліс. Не скажу, що я супер знавець, але систему комп'ютера знаю і свій лагоджу сам в разі поломки.

– Ма, дякую за вечерю. Я побіг, – піднявся з-за столу.

– Та хоч би доїв!

– Дякую. Я наївся, – підійшов до рідної і чмокнув її у щічку.

В коридорі взув кросівки, накинув куртку і вийшов з квартири, а згодом і з будинку. Повернувся обличчям до під'їзду і підняв очі вгору, щоб побачити світло в одинокому вікні Міли. Як добре, що воно виходить саме у сквер, і я можу дивитися на те вікно без упину з надією побачити її. Проте дев'ятий поверх ніяк не дасть цього зробити. Світло горить у квартирі дівчини, але ще й не зовсім пізній час, щоб лягати спати. То чому ж вона не хотіла пустити мене до себе? 

Мій мобільний знову дав про себе знати.

– Алло, – відповів, все ще гіпнотизуючи вікно дівчини.

– Мась, ну де ти там? – занив у трубку Тоха.

– Так іду вже. Тільки вийшов.

– Давай швидше. Я кіно дивився. Такий цікавий бойовик. І уявляєш, на найцікавішому він вирубився! Що з ним?

– Мабуть, треба звернутися до сервіс-центру, – зробив припущення. Я ж не майстер йому! Щоб лагодити комп'ютери. – Або ж придбати новий.

– Та де я такі гроші візьму? – обурився друг. – Це в тебе батько директор школи, а в мене простий смертний. І то він не зі мною.

– Знаєш, радості мало з того, що мій батько директор. Адже я навіть не маю права бешкетувати на уроках. Одразу батьку доносять. Ну нічого, останній рік ми відірвемося. В нас хімічка нова буде, знаєш? 

– Ні. А ти звідки знаєш? 

– Так батько ж повідомив. 

– А стара де ділася? 

– Ну знаєш, ніяка вона не стара, якщо в декрет пішла. 

– Хм… цікаво виходить, – посміхнувся він у трубку. – І що ж ти задумав, підлий боягуз? – запитав друг.

Чорт! Знову він згадав свою улюблену кличку. Він так назвав мене ще в дитинстві, бо я дуже любив мультик «Том і джері». Ще з тих пір «підлий боягуз» прикріпилося до мене на віки вічні. Я навіть втомився говорити Тохі, щоб не називав мене так. Як мінімум, неприємно, коли ми в компанії друзів. Але з часом змирився. Підлий боягуз, так підлий боягуз.

– Ой, я таке затіяв, – з інтригою в голосі промовив, а друг розвісив вуха. – Будемо виводити її на емоції, уроки зриватимемо, або ж взагалі тікатимемо з її уроків.