Глава 4. Захист

Глава 4. Захист

«Вы сущность женщины попробуйте поймите:

Перед лицом мужчин, в сплошном смущении

Она всегда нуждается в защите,

Но втайне мыслит лишь о нападении.»

Эдуард Аркадьевич Асадов

Мілана

Лише через декілька хвилин Макс відірвався від мене, продовжуючи вкривати поцілунками моє обличчя, тримаючи його в своїх руках. А коли нарешті закінчив і солодка мить розвіялася, я мала здатність оцінити ситуацію, але не змогла дати відповіді.

– І що це було? – намагалася прийти до тями.

– Спроба захисту.

– Що?

– Он подивись туди. Але не різко обертайся.

Я легенько повернулася туди, куди хлопець вказав кивком голови. Там стояли два чоловіки, які, здавалося, просто розмовляли між собою.

– Вони примітили тебе вже давно. І, якби мене не було поруч, хтозна, щоб з тобою було. Ти так спокусливо виглядаєш, що просто притягуєш до себе погляд, – сказав це таким тоном, наче виписав мені догану за недбалу поведінку.

– Але ж… зараз ранок. Я не думаю, що щось би погане могло статися зі мною, – висловила протест, але з вигляду обличчя хлопця було зрозуміло, що він вважає зовсім не так, як я.

– Справді? Ти значить, не розумієш, на що здатні самотні чоловіки?

– Ей, ну взагалі від самотності є вихід: знайти собі постійну пару, або ж користуватися послугами жінок легкої поведінки.

– Міло, ти просто не одягайся більше так, – звернув увагу на мій одяг, – і тоді будеш теж такою спокійною, як зараз.

– Гаразд, я зрозуміла. Дякую за пораду, – здалася.

– Може, краще дати тобі свою футболку? 

– Ні, не треба! – сказала надто емоційно, але хіба Макса це зупинить? Він уже роздягається. О, Боже...

Скинув з себе свою футболку, залишивши свій голий торс мені на огляд. Я закрила очі руками, бо там було на що дивитися. Широкі міцні руки, апетитні косі м'язи, плоский живіт і чорна доріжка, що йде вниз і ховається в джинсових шортах. Фуууух… Вдих-видих. Важко зітхнула. І чому він лише мене так збуджує?

– Міло, ти чого? Ніколи не бачила чоловіків, оголених до пояса? 

Моєму збентеженню не було меж. Я поглянула на здивованого хлопця крізь привідкриті пальці, не знаючи, що відповісти. Якщо скажу, що бачила, не повірить, судячи з моєї поведінки. Але й сказати йому, що не хочу бачити саме його, тому що він збуджує мене, теж не вимовлю такого в жодному разі.

Тим часом Макс натягує на мене свою футболку, піднімаючи мої руки, наче одягає малу дитину.

– Що ти робиш?

– Якщо хочеш бути в безпеці, просто довірся мені. Я не жартую. В цьому районі справді дуже небезпечні чоловіки проживають.

– А ти? – перевела стрілку на нього.

Ні, я йому довіряю, хоч і мало ще його знаю. Але ж Макс по п'ятах за мною ходить… це навіває на думку, протилежну його...

– А що, я? Невже ти не відчуваєш, що мені можна довіряти?

– Відчуваю, – тихо мовила.

Хотіла додати ще, що відчуваю до нього також те, що ні в якому разі не можна відчувати, але знов не змогла.

– От і добре, – закінчив з футболкою, яка була мені нижче сідниць і навіть прикрила короткі шорти, до речі, мої улюблені. – Ходімо.

Макс взяв мою руку у свою, переплівши пальці, і повів мене в напрямку до будинку. От буває ж таке, що поряд з людиною відчуваєш себе комфортно, затишно, спокійно, в безпеці й головне просто, тому що не потрібно намагатися здаватися іншою. От саме з Максом я й відчуваю себе так. Можливо, тому й не боялася тих чоловіків, що поглядами проводжали нас вслід, бо він був поряд? 

Хлопець веде мене в будинок, а я навіть не здатна вимовити щось проти, що не закінчила з пробіжкою. Та байдуже. Якщо Макс настільки хвилюється за мене, то маю йому довіряти.

– Наступного разу, якщо захочеш знову вийти на пробіжку, кажи мені. Підемо разом, – стурбовано промовив, наче прочитавши мої думки. 

Скоро й справді буду вважати його телепатом. А гляди хлопець дійсно має таку здатність?

– Добре.

– Але в жодному разі не одягай цей свій прикид, – підвищив тон. 

Та що ж він собі дозволяє? Артур мені стільки не забороняв, скільки Макс забороняє. В цього хлопця зовсім немає жодних комплексів. Також бачу, що й на компроміси він не здатний. Повинно бути лише так, як він сказав. Все. Іншого не дано.

– А чим тобі не подобається мій одяг?

– Занадто спокусливий. Чесно кажучи, мені подобається, але, якби бачив його лише я… – поглянув на мене своїми чорними очима, що зараз блищать у світлі вранішнього сонця і здаються мені двома діамантами. 

Лише зараз і змогла їх краще роздивитися. У хлопця темно-карі очі, схожі на чорний шоколад. У поєднанні з чорними бровами і темно-русявим волоссям він здається мені неймовірно чарівним.