Глава 2. Вечеря

Глава 2. Вечеря

«Прийшла любов непрохана й неждана – ну як мені за нею не піти?»

Володимир Симоненко

Мілана

Відштовхую від себе хлопця з усієї сили. Здивовано дивлюсь на нього та його нахабну посмішку.

– Ти казав... що... у тебе дівчина… є, – починаю мямлити, задихаючись від поцілунку.

Макс розсміявся на мої слова, а я закотила очі в здивуванні від його поведінки і відійшла від нього на метр так, як на те дозволяли параметри ліфтової кабінки.

– То це ти тільки через це мене відштовхнула? – питає цей безсоромник та облизується, ніби куштуючи на смак наш поцілунок. 

Потім Макс проводить великим пальцем по своїй нижній губі, збуджуючи цим жестом мою уяву. Я задивилася на його дії і не можу поворухнутися, настільки заворожена цим дивним хлопцем.

– Що? Та що це за небачена нахабність? – роздратовано запитую, не приховуючи свого збентеження.

– Нахабність? – перепитує, наче не почув мене, та ще більше зайшовся сміхом.

– Так! – вигукнула. – У тебе є дівчина, а ти цілуєш мене! Це не тільки нахабність, це ще й зрада!

– Зрада!? – знову засміявся. – Міло, поки ти ще собі чогось не вигадала, то одразу скажу правду – у мене немає дівчини, – здивував мене своєю заявою. – Ти рада?

– Що? Чому це я маю радіти з цього приводу? – не розумію його натяку.

– Ну наприклад з тієї причини, що я вільний, – підморгує, продовжуючи далі мене дивувати.

– О, ні, – розчаровано промовила та почесала свою скроню. – То ти все-таки залицяєшся до мене?

– А що, не можна? Ти красива дівчина. Чом би не позалицятися?

– Максе, мені здається, що це не найкращий час і місце для таких розмов, – ухилилася від необдуманої відповіді. – Що з ліфтом? Потрібно викликати допомогу, – подивилася навкруги у пошуку кнопки виклику електромонтерів.

– Окей, тоді поговоримо у твоїй квартирі про це, –  нахабно посміхається та натискає якусь кнопочку позаду себе.

То це він? Навмисно зупинив ліфт і спеціально для тієї причини, щоб мене поцілувати? О боже, за що ж мені це? Що з цим хлопцем?

– Навіщо ти це зробив? Я тебе приб'ю! – грублю йому.

А він радіє та широко посміхається, наче кіт, якому дали ласощі.

– Я на все готовий від твоєї руки, – загадково промовляє, – і не важливо чи ти будеш мене нею гладити, чи бити, чи дряпати, – продовжує, нахабно посміхаючись.

– Максе! Ще одне слово і ти труп! 

Моєму роздратуванню не було меж. Це ж треба! Як йому тільки вдалося вивести мене із себе? Взагалі в мене спокійний характер і в усіх ситуаціях, які б вони не були, я намагаюся тримати себе в руках і не здаватися неврівноваженою. Зазвичай тримаю ситуацію під контролем і завжди знаходжу вихід із положення. Але цей хлопець… лише за один вечір йому вдалося пробудити звіра всередині мене! 

– Все, я мовчу! – підняв руки вгору, здаючись.

Ми нарешті доїхали до дев'ятого поверху і вийшли з ліфту. Не передати словами, наскільки я зла на цього божевільного. Це ж треба таке вигадати: зупинити ліфт для поцілунку! Здається, я вже й забула, яка безтурботна юність, коли в крові грають гормони. 

А тестостерону в Макса хоч відбавляй, може ним навіть поділитися. Але… він же молодший від мене на цілих п'ять років! Боже збав від таких стосунків! Ну так, згодна, цілується він класно… мій колишній не вмів так цілувати мене та збуджувати лише одним поцілунком. Але… як шкода, що завжди є оце «але»! Ще не дай Боже статтю мені дадуть за розбещення неповнолітніх! Ха! Цього мені ще не вистачало.

Ми дійшли разом до моєї квартири, яку відсьогодні я почала знімати. Місяць тому я закінчила навчання в педагогічному університеті та, дякуючи тому, що була відмінною студенткою, університетські зв'язки допомогли мені швидко влаштуватись на роботу в школу. Але зараз літо, до виходу на роботу залишилося ще два тижні, тому за цей час вирішила влаштуватися з житлом. 

Батьки живуть далеко, в іншому місті, та й не до снаги їм допомагати мені. Звичайно, вони перекидають мені на картку щомісяця гроші, але я прошу їх цього не робити. Тих коштів, які я отримувала зі стипендії та вечірнього підробітку офіціанткою, мені було достатньо. Лише на батьківські гроші придбала собі ноутбук для майбутньої роботи, бо куди зараз без комп'ютера та інтернету?

Відчинила двері та увійшла першою. Звісно, Макс пройшов в мою оселю за мною.

– Не запрошуєш? – почулося запитання від хлопця.

– Навіщо? Адже ти вже зайшов, – повернулася та поглянула на хлопця через плече.

Так, привітністю від мене не пахне, але й від нього культури та виховання теж мені не бачити. 

Хлопець не відповів нічого, лише посміхнувся. Пройшов на кухню та поклав пакети на стіл.

– Дякую, – сказала йому. – Що б я без тебе робила? – скептично запитала.

– А я ж казав, що стану в нагоді.

– Угу.