Глава 1. Зіткнення

Глава 1. Зіткнення

«Ви не повірите! Я подивився на неї, вона на мене, і щось сталося... Це як смерть, але в хорошому сенсі.»

Ед Уолтерс

Мілана

Я відкриваю двері та виходжу з під'їзду, а назустріч мені хлопець. Точніше, він врізався в мене... чи я у нього? Одним словом, ми наткнулися одне на одного. 

– Ну, привіт, – почав він першим.

– Привіт, – відповіла та намагаюся йти з місця зіткнення у своїх справах.

Я ступила вправо і хлопець туди ж, вліво – і він також. Потім ми подивилися одне на одного та разом засміялися.

– Вибач, – сказав.

Хлопець доторкнувся до моїх рук своїми, таким чином тримаючи мене в непорушному стані та рушив вліво до під'їзду, щоб ми знову не наткнулися одне на одного. В цю мить я відчула неймовірний заряд енергії, мене ніби струмом ударило, але виду неочікуваного відчуття не подала. Ще цього мені не вистачало, мліти від вигляду хлопця, нехай і гарненького зовнішньо. 

– Нічого, – тільки й змогла вимовити. – Буває.

Я пішла, не оглядаючись. Мені потрібно сходити до магазину купити продуктів для вечері. Сьогодні лише перший день винаймання квартири. Речі я вже всі розклала по поличках, лише холодильник так і залишився порожнім.  Та якби ж можна було спокійно піти… Просто переді мною знову виник цей хлопець. Його обличчя осяяла усмішка, а в світлі наступаючого вечора це виглядало так чарівно, що я здалася і теж усміхнулася йому. 

– Ти новенька? – запитав несподівано. – Не помічав тебе у нашому будинку.

– Ем… так, – здвинула плечима. – А ти всіх людей знаєш із дев'ятиповерхівки? – поставила запитання та вигнула брову в здивуванні, посміхаючись.

– Ну… не те, щоб усіх… але знаю багатьох, – запинався, але ж я бачу, що намагається збрехати. Та нехай, пробачу його маленьку хитрість. – А тебе я ще не бачив...

– Ясно, – продовжую посміхатися, а він бідолага не знає, що сказати, як затримати мене. Це так помітно в його неоднозначних поглядах.

– Я Макс, – видав мені інформацію, – а ти…

– Мілана, – відповіла.

– Надзвичайно красиве ім'я, – усміхається, показуючи мені свої білосніжні зуби. 

– Дякую.

– Приємно познайомитися.

– І мені, – сказала, хоч не впевнена, що ми ще з ним зустрінемося. – То я піду?

– Ем… так, звичайно. Вибач, що затримую тебе.

– Нічого, все добре, – посміхнулася навзаєм та рушила в сторону магазину.

– А ти тут живеш? – почулося вслід. – Чи приїхала до когось у гості?

Обертаюся. Цікаво, я сьогодні потраплю до магазину?

– Так, живу. Точніше, винаймаю квартиру.

– Справді? У кого? – посипалися запитання.

– То ти реально знаєш усіх людей із цього будинку? – мій сміх заполонив тишу. Він зніяковіло зціпив губи, не знаючи, що відповісти.

– Ну, як сказати… – почухав потилицю, – можливо, тобі потрібна буде допомога і я стану в нагоді.

Я склала руки в замок під грудьми і хлопець задивився на них. Враз почервонівши, я опустила руки, помітивши його лукаву посмішку.

– Якщо ти не даси мені сходити до магазину, то будеш сьогодні готувати мені вечерю, – застерегла його вказівним пальцем, бажаючи, щоб хлопець уже відчепився від мене. Та де там? 

– То ти в магазин? О, я ж казав що обов'язково стану в нагоді, – радісно промовив, взявши мою руку та поклавши її собі на згин ліктя. Що за небачена нахабність?

– Куди ти мене ведеш? – починаю дратуватися. Хочу забрати свою руку, але хлопець її міцно тримає.

– Як куди? До магазину, – знову посміхнувся так чарівно, що ще трішки і я таки потраплю під його чари. – Ти ж тут новенька у цьому кварталі, як я зрозумів, тож я проведу тебе та покажу, де кращі і свіжі продукти. 

– Максе, якщо ти вважаєш, що жінка не зможе відрізнити свіжі продукти від прострочених, то дуже помиляєшся.

– Ні, я так не думаю. Тоді я просто тебе проведу, – наполягає на своєму та йде разом зі мною.

– Навіщо? Здається мені, що ти збирався в під'їзд заходити, – підіймаю на нього свій здивований погляд, а він нереально високий та мужній хлопець. Я не витримала свого ж погляду та втупила його в асфальт, що простягався під ногами.

– Збирався, ну то й що? Зараз я з тобою, проводжаю тебе до магазину, допоможу скупитися, донести сумки та підійнятися на… – протягнув, бажаючи, щоб доповнила його.

– На дев'ятий поверх.

– Отож бо. Ще й дев'ятий поверх! Як ти, бідненька, дійдеш туди? 

– Максе, я не розумію, навіщо ці залицяння? – поставила зустрічне запитання.

– Залицяння? Ти що подумала, що я… – відкрив рота, а потім зніяковіло зціпив губи, після чого видав геніальну фразу: – в мене дівчина є.

– Ахахах, – я відверто засміялася з його видумки. – Так я тобі й повірила. Не даєш мені проходу, проводжаєш до магазину, хочеш допомогти, тримаєш мою руку… – я багатозначно подивилася на те, як він насправді тримає мою долоню у своїй.