Епілог

Минуло кілька місяців
Віта
- Ну довго ще там? - Микита ходить туди-сюди весь на нервах. Як я його розумію, сама уже не можу дочекатися, коли вийде лікар і скаже хоча б щось. 
- А ти що думав, Павловський? Діти не за хвилину народжуються, - з усмішкою відповідаю, але сама трохи хвилююся.
- Я впевнений, що все буде добре, - подає голос і Назар. - Головне - не панікувати, от і все. 
- Ага, а я б на тебе подивився, якби твоя дружина народжувала уже третю годину, - ледь не викрикує. Ну, звісно, чоловік і так весь на нервах, а тут ще й Назар дістає.
- А йому ще недовго залишилося чекати, - відповідаю я і ніжно погладжую свій округлий животик і малюк миттю реагує на такі доторки мами, чим викликає у мене усмішку. 

Після того дня, як я познайомила сина з Назаром, між нами ніби розтанула ота льодяна стіна і я вирішила дати шанс нам усім на щасливе майбутнє. Нам багато довелося пережити, але ж не потрібно ставити хрест, чи не так? Кожен може робити помилки, але не кожен може їх виправити. Ми от змогли...

Уже наступного дня ми переїхали до Назара і познайомили сина з бабусею та дідусем. І батько, і мати Тищенка плакали, а мати то взагалі ледь не на коліна падала. Я, звісно ж, пробачила їй, адже що було, те було. Не варто повертатися у минуле... А ще через кілька днів я познайомила Назара зі своєю мамою. Ну і не обійшлося без сліз, бо ми були змушені розповісти усю правду з самісінького початку нашої історії.

Уже через кілька тижнів ми офіційно стали чоловіком та дружиною, а Назар - батьком Тарасика. Тепер ми чекаємо на поповнення, але стать малюка вирішили не дізнаватися - хочемо потримати інтригу. Головне, аби з дитинкою все було добре, а хлопчик це чи дівчинка - неважливо, бо у сім'ї, де панує любов та злагода, любитимуть маля до нестями. А у нас все саме так. 

До речі, мама Назара уже майже повністю одужала і тепер мене усі просто огортають турботою. Але Світлана Сергіївна особливо. Вже навіть я пробачила їй цей вчинок, а вона сама собі не може ніяк. Ми наздоганяємо втрачені роки свого щастя... І це так чудово...

Марта і Микита одружилися і з радістю чекали появи на світ своєї маленької донечки. Ну але якщо взяти до уваги те, що дівчина ось-ось народить, то майже дочекалися. 

- Хто тут у нас до Павловської? - з пологової зали виходить лікар і тим самим вириває мені із приємних спогадів.
- Ми, - відповіли хором.
- А татусь де?
- Я... т-тут, - ох, здається, що Нік з переляку усі слова забув. 
- Вітаю, татусю, дівчинка, три кілограми, п'ятдесят сантиметрів. 

Ми кинулися вітати Микиту, у якого сльози горохом котилися від щастя. Та раптом з цієї зали виходить медсестра і кричить лікарю, що Марті погано. Мене як током вдарило... Хоч би все було добре!

За хвилин сорок знову ж таки вийшов лікар й пояснив, що у дівчини відкрилася кровотеча і вона втратила крові. Тепер необхідне переливання, але от проблема у тому, що група крові у неї рідкісна - четверта негативна. 

- Зачекайте, у мене четверта негативна, - вигукнув Назар. - Я можу бути донором?
- А ви що, близький родич пацієнтці? - здивовано запитує лікар.
- Та ні, просто друг. 
- Ну тоді ходімо, друг. Перевіримо усе на сумісність. 

Назар
Я прямував за лікарем, який запитав мене досить дивне питання: чи я не близький родич пацієнтці. А що, не родичі не можуть бути донорами? Цікаво... Що ж він мав на увазі? Та це зараз неважливо - потрібно негайно здати кров для Марти, а все решта почекає. 

Мене проводять у маніпуляційний кабінет. Навкруги усе якесь таке химерне: білі стіни, біла стеля, бр-р-р... страшно... Мить - і у мене взяли кров на аналіз, а тоді кажуть зачекати п'ятнадцять хвилин, поки будуть результати. За цей час я ніяк всидіти не міг, бо хвилювався. Уявляю, як там почувається Микита. Паршиво!

Ще за кілька хвилин мені кажуть, що я ідеально підходжу як донор і тому зараз мене готуватимуть до забору крові. Після процедури трохи паморочиться в голові й мені пропонують відпочити, але я не можу лежати, знаючи, що у коридорі сидить моя вагітна дружина, а мене поруч немає. 

- Ти як? - запитую, як тільки виходжу з кабінету. - Все нормально?
- Так, все добре, - Віта пригортається до мене. вона втомилася, але подругу тут не покине. 
- А Микита де?
- Пішов до маленької. Думала, що усе тут рознесе, якщо йому доньку не покажуть. 
- О, так, ми це вміємо, - посміхаюсь і обіймаю дружину. - До речі, як там малий? Ти телефонувала до наших бабусь?
- Ой, навіть не питай. Розкрутив їх на ролики, уявляєш? От жук! Світлана Сергіївна надіслала відео, де він, взявши твого тата за руку, катається біля будинку, а потім, коли вже набридло, потягнув його на батут. 
- Ну хоч молодість згадають наші батьки, - усміхаюся і цілую Віту. Все ж не можу насититися цією жінкою. 
- Слухай, Назаре... мені тут на голову спала думка, але вона здається мені божевільною. 
- Ану кажи, я аж зацікавився. 
- А що, як Марта твоя сестра? 
- Рідна, це просто збіг, розумієш? Таке буває у кіно, в книгах, але не в реальному житті. Я шукав її стільки років, навіть про роботу слідчого мріяв, аби знайти. Але це... просто неможливо, - я ласкаво заглядаю в очі коханої і намагаюся знайти там розуміння. 
- Назаре, ну, будь ласка. А раптом? Давай попросимо лікаря провести аналіз ДНК. Марта погодиться, я певна.
- Добре, - коротко відповідаю і поринаю у свої думки.

Все життя я мріяв знайти свою сестру. Мріяв знайти ту, яку любив і через яку моя мати ледь не глузд не втратила. Ми пережили нестерпний біль втрати... І ось тепер, коли усе нарешті добре, коли поруч зі мною улюблений син, кохана дружина, вірні друзі і любляча сім'я, стара рана починає кровоточити. 

До Марти нас впустили уже наступного дня і я розповів їй про припущення, що ми можемо бути братом і сестрою. Це змахувало на божевілля, але все ж... Сперечатися зі своєю вагітною дружиною було марно. Марта не була здивована такому розвитку подій, адже колись її типу мама розповіла, що дівчинку купили у якихось там бомжів чи циган.