Глава 21

Назар
Я відвіз Віту додому і дорогою назад посміхався, мов той дурень. Вона дала мені ще один шанс і я просто не можу його втратити. Так, буде важко... ніхто й не казав, що буде легко, але від розуміння того, що надія є, одразу стає легше. 

Та серед усього цього є і те, що дуже мене непокоїть і пригнічує - стан матері. Потрібно негайно взятися за її обстеження, бо надто вже ми з батьком занепокоєні її станом. Зрозумівши, що далі відкладати у далекий ящик вже нема куди, телефоную до батька і називаю адресу клініки. Домовившись, що я буду чекати біля входу у медичний заклад, я поїхав на роботу і написав заяву на двотижневу відпустку. 

Тато, як і обіцяв, все ж привіз маму на обстеження, хоча зробити це було дуже важко. Вона плакала, істерила і навідріз відмовлялася їхати. Та діватися їй було нікуди, адже лікування і справді потрібне. Це і підтвердив лікар, який все ж залишив маму в клініці, попередньо поставивши діагноз - психічний розлад. 

Якраз в той час, коли я виходив із клініки, зателефонувала Віта і своєю пропозицією підняла мені настрій. Чесно кажучи, коли почув, що вона хоче, аби я познайомився із сином, моє серце впало десь у п'ятки. Як підліток, ну чесне слово... 

Зрозумівши, що до завтра залишилося не так й багато часу, залишаю батька поряд із мамою, а сам вирушаю у торговий центр купувати подарунки сину. Справа ця не з легких... Обійшовши з десяток магазинів, я купив лише самокат, бо все інше мені здавалося не тим, що треба. На повороті в черговий магазин у мене врізається якась дівчина і, піднявши голову, я розумію, що це Марта, подруга Віти, а поруч з нею Микита. 

- Ну, привіт, Тищенко. Ти ба, яка зустріч! Ніколи б не подумала, що зустріну тебе біля входу у дитячий магазин. Вирішив дітьми обзавестися? Похвально-похвально, - з насмішкою сказала дівчина, поки я тиснув руку Микиті. 
- Не глузуй, Марто. І цю комедію також можеш припинити, Віта усе розповіла мені про сина і ти про це чудово знаєш. 
- Ну так, знаю, - відвела погляд вбік. - А самокат для Тарасика купив? - кивнула на двоколісник у моїх руках. 
- Так, для нього. А що, не вгадав? - запитально підіймаю брову. 
- От якраз і навпаки. Він давно мріяв про нього, а Віта все ніяк не хотіла купувати, бо це надто небезпечно. Але якщо вже така справа, то ходімо купувати захист на руки і ноги, бо в Зайцевої інфаркт буде, - засміялася Марта і, взявши нас з Микитою попід руки, повела у бік магазину.

Через годину ми з Павловським вантажили у багажник мого автомобіля цілу купу подарунків для Тарасика. Усмішка все ніяк сходила з мого обличчя, адже уже завтра я познайомлюся із сином, своєю кровинкою. Микита розповів, що вони з Мартою чекають на дитину і саме тому гуляли торговим центром і приглядалися до дитячих речей. Я був щиро радий за цих двох, адже і вони заслуговують на щастя.

Попрощавшись із тепер уже друзями, я поїхав додому і пів ночі не міг зімкнути очей - все уявляв завтрашню зустріч і те, як казатиму малому, що я його тато. З такими важкими, але водночас радісними думками заснув. 

Ранок наступного дня зустрів мене тремтінням у тілі. Здавалося б, я ж не дівчинка-підліток, яка боїться всього на світі, але за відчуттями все так і було. Прийнявши душ і випивши ароматної кави, одягаю звичайну футболку і світлі джинси - треба відвикати потроху від цього офіційного стилю слідчого. 

На місце зустрічі прибуваю за двадцять хвилин до призначеного часу і паніка все більше й більше охоплює. Та що ж я так нервую? Ну, звісно, а хто б не нервував, коли чекав би на зустріч із сином, якого жодного разу не бачив. 

- Назаре, - чую голос Віти й різко розвертаюсь на 180 градусів. Вона йде, тримаючи за руки сина, нашого сина, й усміхається. - Ти вже тут? А ми думали, що рано прийшли, правда, синку? і ніжно так подивилася на хлопчика. Від цього невимушеного жесту у мене аж серце стиснулося... А коли почав розглядати малого, так взагалі у п'ятки впало... Він - моя точна копія у дитинстві! Ну хіба так буває?
- Мамо, а хто це такий? - тихо запитує Тарасик у Віти і зацікавлено мене розглядає. Я ж присів навшпиньки біля нього і вдивлявся у кожну рису обличчя. Вдивлявся у блакитні, мов той океан, очі... пухкенькі губки, ну просто як мої... у носик... Я розглядав свого сина, аби запам'ятати цей момент назавжди. 
- Привіт, маленький, мене звати Назар, - слова даються важко й застрягають десь глибоко у горлі, а сльози підступають до очей. Помічаю, що й Віта тихцем витирає солоні краплини і я розумію, що потрібно її підтримати, адже ця зустріч важка. Для усіх нас... Але от як мені це зробити, якщо допомога потрібна самому?
- А мене Тарасик, - весело простягає руку малий, а що це у вас в руках? - я геть забуваю, що так і не подарував подарунки, які ми так вчора старанно обирали. 
 - А це тобі, Тарасику. Подобається?
- Дуже, - радісно сплескує у долонях малий. - Але я не знаю, чи мама дозволить взяти такі подарунки?
- А ми у неї зараз запитаємо, - підморгую малому, чим викликаю його усмішку. - Мамо, ти дозволиш? - запитую у Віти.
- Ну якщо ви вже так просите, то тоді дозволю, - відповідає Віта й знову усміхається. - Тарасику, я маю дещо тобі розповісти. 
- Що?
- Річ у тому, що... Назар, він... він твій тато. 

Світ зупинився, я перестав дихати і вдивлявся, як змінюється обличчя сина. Дев'ять років, дев'ять(!) він нічого не чув про свого тата, а тут, як сніг на голову з'являюся я. 

- Тато? - хлопчик збентежений словами своєї мами, - але ж ти казала...
- Синку, - Віта теж присіла навшпиньки біля нього і вийшла просто картина маслом: Тарасик стоїть посередині, а з обох боків його оточуємо ми. Ніби справжня сім'я... - те, що я тобі колись казала, тепер значення не має. Я мусила так зробити... Зараз перед тобою й справді стоїть твій тато. Він дізнався про твоє існування лише кілька днів тому і захотів з тобою познайомитися. 
- А ти справді не знав, що я у тебе є? - благальними очима подивився на мене син і я не зміг стримати сльози. Вони просто градом котилися з моїх очей... 
- Не знав... - ледве-ледве вдається вичавити із себе ці слова. 
- А я радий, що тепер у мене з'явився тато, - син міцно обійняв мене за шию, а я якнайсильніше притис його до себе. Мій... це мій син... Сльози котилися і котилися, все ніяк не зупинялись. Віта дивилась на нас і теж ридала... В якусь мить я і її притягнув до себе та міцно обійняв. Здавалося, в цю мить я був найщасливіший і ніякі проблеми не могли затьмарити цього стану. 
- То що, йдемо на атракціони? - питаю у сина, на що він радісно киває.