Глава 20

Назар
Коли переді мною падає тіло уже мертвої дівчини, слова десь застрягають у горлі. Швидко розвертаюся до Віти і просто згрібаю її у свої обійми так, аби вона не бачила калюжі цієї крові. Ця навіжена вистрілила собі прямісінько у скроню, напевно, хотіла, аби шансів її врятувати не було. Паралельно телефоную нашим операм і коротко пояснюю, що сталося і що їм треба робити. 

- Назаре, скажи, що це страшний сон і ми зараз прокинемось, - крізь сльози просто благає Зайцева, а я й не знаю, що у такому випадку говорити. Здається, слшова тут зайві. 
- Ні, Віто, на жаль, це наша паскудна реальність, - ще міцніше пригортаю дівчину до себе. - Я... я хочу почути все... хочу знати все. Ти мені розкажеш? Розкажеш чому уникала і чому так поводилася?
- Так. Я... розкажу тобі. Але давай не тут, не у цьому жахливому місці. Не можу більше дивитися на цю жахливу картину. 
- Ходімо, відвезу тебе додому, - на мої слова Віта киває і я, взявши її за руку, веду на вихід. Вона не пручається, отже, шанс усе виправити ще є. 

Вже за кілька хвилин ми поїхали з цього закинутого будівництва. Віта ще й досі плакала, а я як тільки міг стискав її руку у своїй, аби вона відчувала, що не сама. Тільки-но виїхали за перший поворот, помітив службове авто і це тішило. Хлопці зроблять усе, як треба і ніяких питань не виникне. Та уся ця ситуація з Мариною відходила на другий план, коли я думав про те, що син Віти може виявитися моїм. Не знаю чому, але ніяк не наважувався зачепити цю тему. Мабуть, бачив у якому стані дівчина. 

Але так тривати далі просто не могло. Ми дорослі люди і треба розставити усі крапки над "і", бо питань дійсно багато. А отримати відповіді на них я хочу, саме тому ще раз прошу Зайцеву розповісти усе й спочатку. 

Яким же було моє здивування, коли я дізнався, що батьки не тільки сказали, що я мертвий, але й пропонували гроші. Так би мовити, відкупились. Усвідомлення того ще більше розбурхувало кров і злість охоплювала з новою силою. Крізь сльози Віта розповіла і про своє життя у рідному місті, як з Микитою вони розпочали свою справу, ще й Марту зачепила, яка, як виявилось, чекає дитину від Павловського. Отже, те, що моя дівчинка мені зрадила, справді брехня і від цього стає ще паскудніше. 

В усій цій розповіді ні разу не лунали слова про сина, а це свідчить про те, що я й справді його батько.  А ще, перед тим, як їхати на те кляте будівництво, мої опери нашукали фото малого і в його обличчі я впізнав себе у дитинстві. Здається, останні сумніви просто відпадають. Але от як вибити зізнання в дівчини?

- Назаре, відвези мене краще у готель, - просить, коли ми вже майже приїхали до місця призначення, тобто будинку Марти. 
- Добре, як скажеш. Але скажи чому? Там хтось є і ти не хочеш з'являтися у такому стані?
- Та ні, просто хочу усамітнитися. Сподіваюся, зможу заспокоїтися, - відповідає і відвертається до вікна. Я ж уважно стежу за дорогою, тому не ставлю зайвих запитань. Час і можливість у мене ще буде... і не одна. Тепер я не відчеплюсь, поки не дізнаюся усієї правди. 
- Що скажеш щодо цього готелю? - кивком вказую на будівлю, перед якою щойно зупинився. Все ж готелів у нашому місті досить багато й ледь не на кожному кроці. 
- Чудово, мені підходить, - натягнуто усміхається, але я ж то помічаю, що їй важко це робити. - Дякую тобі за все, але я вже піду. Хочу прийняти душ і поспати хоча б трішки, - вона вже відчинила двері й зібралась виходити, але миттю розвернулася до мене і запитала: - а ти ж ще щось казав, що якісь нові відомості по справі з'явилися. Що там?
- Та нічого серйозного, забудь. Усі обвинувачення з тебе знято, тому забудь усе, як страшний сон. 
- Назаре, як ти думаєш, це Марина підлаштувала цю виставу з вбивством Павловського?
- Ну, зважаючи на її слова про те, що вона розкриє усі карти, то так. От тільки всього розповісти вона не встигла, занадто швидко випустила кулю в голову. Мабуть, не витримала сама всього. Ну або просто забула.  Віто, ти ж розумієш, що усе в минулому. Постарайся заспокоїтися і забути. 
- Легко тобі казати, - гірко усміхається. - Добре, я вже піду. Бувай. 
- Зачекай, - викрикую і хапаю її за руку, на що вона здивовано витріщається. - Може, я тебе проведу до номера? Все ж ти не в найкращому стані, може погано стати, - у відповідь отримую тільки кивок і ми разом прямуємо на рецепцію. 

Не минає й десяти хвилин, як ключ від номера вже у руках Віти і ми підіймаємося на восьмий поверх. Ніколи не любив багатоповерхівок, вони нагадували мені порожнечу. От коли дивишся згори вниз, то бачиш усе навколо здається таким крихітним, що можна і не помітити. 

- Ти впевнена, що допомога більше не потрібна? - запитую, як тільки Зайцева відчинила двері готельного номера. 
- Думаю, ні. Дякую, ти мені і так допом... - та договорити вона не встигла, бо впала просто в мої обійми. 

Я реагую миттєво: підхоплюю дівчину на руки і несу у ліжко. Сподіваюсь, нічого серйозного, бо страх за її життя надто сильний, аби щось нормально усвідомлювати. Дякувати Богу, як тільки кладу Віту на ліжко, вона одразу ж намагається довести, що з нею все гаразд. От же ж вперта, нічого не змінюється з роками. 

Навіть не розумію в яку мить наші очі зустрічаються і ми так близько один до одного, що просто подих перехоплює. Якось одразу відпали усі питання про сина, бо є лише я і вона. Відчуваю, як голосно починає стукати серце, дихання стає все частіше і частіше. Ще мить й просто не зможу себе контролювати. Помічаю в очах Віти розгубленість. Напевно, вона відчуває те саме, що і я.

Емоції беруть гору і я просто цілую її в губи. Обережно, ніжно, бо боюсь, що відштовхне, але Віта відповідає на мій поцілунок і він стає пристрасним, напористим. Ми цілувались так, ніби востаннє... Так, що повітря не вистачало. В якусь мить руки дівчини проникають під мою футболку і я розумію, що якщо зараз ми підемо далі, то усе зміниться. Моє бажання просто нестримне, але я мушу зробити те, що просто зобов'язаний. 
- Ти впевнена, що готова піти далі? - питаю і з острахом чекаю відповіді. Віта лише киває і знову впивається в мої губи з пристрасним поцілунком.