Глава 17

Я важко видихнув і намагався переварити усю інформацію, почуту від матері. Нічого не відповів на її слова, а просто міцно обійняв. Усе минуле треба залишити в минулому, бо зараз нічого змінити не можна. Чи можна?
- Скажи, мамо, а це ти зателефонувала у поліцію і повідомила, що Віта вбила Микиту Павловського? - мати відлипла від моїх грудей і здивовано витріщилася. Схоже, це таки не вона...
- Ти про що, сину? Я, звісно, може й схожа на монстра, але ж не настільки! - очі жінки знову наливаються слізьми, які вона поспішає швидко стерти. - Я справді тут ні до чого.
- Я вірю тобі, але... мамо, нумо звернімось до лікаря, - говорю тихо, аби не злякати. - Ти ж розумієш, що є проблема і її треба вирішувати. Те, що ти у кожній дівчині бачиш мою сестру, не дуже добрий знак. Давай хоча б спробуємо.
Коли сказав ці слова, побачив в очах матері розпач, вона просто розчарувалася у мені, адже не думала, що син з нею так вчинить.
- Якщо ти так хочеш, - вона відводить погляд, - добре, як скажеш, так і буде. А зараз я хочу відпочити. Ти можеш мене залишити? - я мовчки киваю і повільно виходжу з кімнати.
Тепер вже я беру пляшку з бару і йду у кабінет батька. Любив тут бувати, коли ще жив з батьками. Це місце якось заспокоює, приводить думки до ладу. Але сьогодні щось ніяк не допомагає. Я сидів за величезним дерев'яним столом і крутився у зручному кріслі. В одній руці був коньяк, а в іншій - телефон. Так і хотілося зателефонувати до Віти, розказати усе. Але що б це дало? Хах, Тищенко, тобі самому не смішно зі своїх думок? Як дитина мала, чесне слово.
Напившись ледь не до поросячого вереску, почув як хтось увійшов. Перед очима пливло, в голові шуміло, але з горем навпіл намагався розгледіти постать, яка вже стояла поруч.
- Ти вже знаєш? - голос батька ніби вивів із прострації.
- Ти знав? - я підіймаю на нього втомлений погляд, у якому так і читається відчай і біль. Батько просто киває і сідає навпроти.
- Я не знав усього спочатку, це вже потім Світлана обмовилась як це все провернула. Чесно кажучи, в той день, коли ми познайомилися з дівчиною, Вітою, здається, вона мені сподобалася. Хороша, мила і тобі підходить.
- Але що пішло не так, батьку? - пляшка коньяку різко відлетіла вбік і розбилася об стіну. Я страшенно лютував і дивився на батька так, як ніколи на кого не дивився: зі зневагою і презирством.
- Вибач... - одне слово, п'ять букв, але легше мені не стало.
- Вибач? – викрикую я. - Просто вибач? – моя злість просто досягнула свого максимуму, бо цього клятого слова геть-чисто замало. - Батьку, та ти розумієш, що ви з мамою життя мені зламали? – допитуюсь, щоб зрозуміти, чи взагалі найрідніші люди для мене розуміють, що вчинили. - Я десять років страждав, не було і дня, щоб я не думав про Віту, а ти кажеш вибач? – напевно, з моїх очей стріляють блискавки, сочиться кров чи ще щось, бо тато опускає погляд.
- Знаю, що мої слова зараз прозвучать банально і безглуздо, але я справді нічого не знав. Світлана просто сказала робити так, я і робив, нічого не запитуючи. Якби ж я тільки знав...
- А якби знав, що б змінилося? Що б змінилося, батьку? – та тато, наче сліпий виконує усе, що скаже мати.
- Мабуть, нічого... - він знову опускає голову і мовчить, а я ж тим часом намагаюся заспокоїтися й опанувати себе.
- Якби мати сказала стрибнути з мосту, ти б також виконав це і навіть не запитав навіщо?
- Ні.
Тільки один Бог знає наскільки мені було паршиво і скільки усього я ще хотів сказати батьку й усі мої слова складалися б тільки з докору і злості, але вже нічого не повернеш… на жаль…
- Маму потрібно відвезти до лікаря,– переводжу тему, бо алкоголь тільки розв‘язує мого язика і я точно зараз ляпну те, про що можу пожаліти. - Мені здається, їй потрібна допомога. Зараз, можливо, це і не так гостро відчувається, але ці її вчинки, слова доводять інше. Ти не подумай, це не помста, просто аби не було пізно.
- Добре, - тихо відповідає, - я... займуся цим. Напевно, далося взнаки викрадення твоєї сестри. Бачиш, минуло стільки років, а минуле дихає тобі в спину. Світлана важко переживала втрату дочки, мабуть, тому й вчинила так з тобою і Вітою, сприйнявши її за рідну дитину.
- Залізна логіка, тату! – фиркаю, адже реально не витримую. - Просто залізна! – черговий раз наголошую на цьому, бо важко стриматись, коли замість крові тече алкоголь. - Якщо вона думала, що Віта моя сестра, то з рідними дітьми хіба так вчиняють? Я вже взагалі нічого не розумію! - я руками обхоплюю волосся і просто рву його на собі. Ходжу по кімнаті туди-сюди й намагаюся привести думки до ладу, але, чорт забирай, нічого не виходить.
Мені потрібен ще алкоголь і якнайбільше. Я просто хочу забутись і зовсім неважливо, що завтра на мене чекає похмілля!
А ще я хочу побачити Віту, обійняти, пояснити усе і молити її, щоб вона усе правильно зрозуміла й пробачила, дала другий шанс, який я не профукаю і не дозволю комусь перейти нам дорогу.
Батько ще щось говорив, та я не слухав, але судячи з виразу його обличчя він просто виправдовувався, а я продовжував пити під його монотонний голос.
Та одні слова таки пробрались у мою підсвідомість і це тільки після того, як почув її ім‘я:
- … Віта б точно не схвалила твій сьогоднішній стан. Виправ усі помилки й поясни їй, що ти не винен і сам постраждала сторона, адже якщо вона дійсно кохала, то ті почуття й досі живуть у ній…
Батько ще щось віщав, та все в тому плані, що мені вже вистачить пити й щоб я йшов спати, а завтра їхав до Віти.
На його доводи я фиркнув і жестом руки показав, щоб він залишив мене на самоті. Раніше я б ніколи такого собі не дозволив, але не зараз, не сьогодні, не після усього, що відбулось.
Наприкінці другої пляшки почав задумуватись: наскільки сильні наші почуття, чи дійсно Віта кохає мене так же само сильно, як я її?
Якщо розібратись, то дівчина першою закохалась у мене, а я був сліпим бовдуром, який не помічав її, а потім, в один прекрасний день, все змінилось і я закохався.
Взаємність…
Не таке й складне слово у написанні, але яке складне по значенню у житті, для життя!
Так, ми знайшли взаємне кохання, плекали його, але що з усього вийшло? Що в кінцевому результаті?
А я вам скажу: я страшенно п‘яний, у моїх руках ще одна доза спиртного і чітко відчуваю, що вона буде зайвою, адже сидіти то ж одне, а як тільки встану, то можу й скотитись, бо ноги не дуже й відчуваються! Але це все дурниці, бо думками поруч з Вітою… граюсь її волоссям, проводжу кінцівками по її обличчі, окреслюючи його контури, милуюсь її фігурою, нею загалом і божеволію від того, що я у батьківському кабінеті й п‘яний ого як, а кохана вдома.
Мені так хочеться її обійняти, вдихнути запах її волосся, тіла, поцілувати, отримати дозу її почуттів, відчути її кохання, хочеться летіти до неї на крилах і валятись у її ніг до тих пір, поки Віта мене не зрозуміє й не пробачить, а після того стиснути в обіймах свою кохану.
Після усього, що трапилось, ми маємо хоча б крихітний, але шанс на щастя!
Потрібен тільки останній крок, який є важливим, рішучим і останнім до омріяного щастя, та вибір все одно не за мною!
Я сидів на тому ж місці, крутив у руках пляшку і думав, думав, думав…
- Не потрібно відкладати, - сказав нетверезим голосом до пляшки й спробував піднятись на ноги.
Виконав цю справу десь з шостого разу, та головне те, що я стою на ногах! Тримаючись за стіл, стіну, двері, знову стіну, добираюсь на вулиці й ходьбою немовляти іду до своєї машини.
Я ж клятий поліцейський і так далі! Знаю, що мені за кермо не можна, але бажання опинитись біля коханої значно більше, тому пробую відчинити двері свого авто.
Виходить у мене це значно краще і десь з третього разу, бо перед очима все пливе, змазується в одну картинку й мені так і кортить протерти очі, та на затворах свідомості розумію, що все через завелику дозу спиртного!
Щоб хоча б трішки прийти до тями, вирішую посидіти у машині при відкритих дверцятах і подихати свіжим повітрям, а ще сподіваюсь, що мене таки вирубає і я нікуди не поїду, бо ідея не найкраща й все це при тому, що все це розумію, та все одно вчиняю так, як вчиняю.
Як не намагався відволіктись й поринути у сон, але мої думки не покидала Віта. Я весь час прокручував нашу розмову, думав що скажу, як скажу, а відповідно й не заснув.
Відчувши, що в мене таки є ноги, у яких практично не залишилось вати, я вирішив діяти, бо ще трішки й мізки сплавляться!
Завів мотор і почав помалу їхати. На дорозі мені пікали, але на це не зважав, бо ж у мене ціль, а ще я плівся, наче та черепаха… напевно… ну мені так здавалось.
Попри те, що ноги таки відчував, але зір не повернувся і в очах ще двоїлось, але і тут прогрес – нема такого сильного розмиття і не троїться, я продовжував свій рух до цілі.
Перед очима спливають картинки слайдами: перша – Віта сміється до мене, обіймає, цілує.
Друга – ми цілуємося. 
Третя – Віта у моїх обіймах. 
Четверта - сонце приємно світить в обличчя, а коли я переводжу погляд від промінців вбік, то бачу Віту, яка біжить у мій бік. Ми веселі, сміємося, але десь зі сторони доноситься неприємний звук, а ще за мить розумію, що це сигнал машини... кліпаю і мої картинки розчиняються у пітьмі, а точніше у тому ж самому світлі, яке йшло не від сонця, а від сусідньої машини, яка їхала на мене.
То була велика фура, якій було важко загальмувати, а це я знаю ще з курсів безпеки водіння; "багатотонним вантажівкам важко загальмувати, коли вони набрали швидкість", а зараз, здається, такий випадок, але є ще дещо - я їду по зустрічній смузі.
У моїй голові все йшло у сповільненому режимі й все відбувалось так, наче я на це споглядаю зі сторони, але от насправді відлік мого життя ішов на секунди й коли до мене дійшла ця інформація, я вивертаю руль якраз у той момент, коли фургон проїжджає повз мою машину і зачіпає її крило.
Всі нормальні люди мали б схопитись за серце, побіліти, почервоніти, вийти з машини й цілувати землю чи дякувати вищим силам за врятоване життя, але я не належу до цього класу, адже сміюсь, наче скажений і стукаю рукою по кермі, але, все ж таки, дякую тим хто зверху, що врятували моє паскудне життя і чомусь мені здається, що все це не просто так.