Глава 16

Назар

Я з відділку не їхав, а просто мов той кулемет летів додому до батьків. В голові намагався скласти пазл, але щось ніяк не міг усвідомити усього того, що сталося.

Наші стосунки, слова кохання, а потім... потім ті фото, слова мами, півроку за кордоном і десять років нестерпних страждань за втраченим коханням. Так! Так, чорт забирай, ну не можу я забути Зайцеву! Не можу викинути з голови ці кілька місяців. Вона змінила мене, а потім розтоптала, знищила.

Чи не знищила? Сьогодні ж я дізнався, що ніякої зради насправді й не було…

Так, безумовно зрада завжди буде тим, чого неможливо зрозуміти. Проте, якщо мені зрадили, то я ж не винен, чи не так? 

Невже моя вина в тому, що так до нестями кохаю Віту? Чи в тому, що хотів, аби мені відповіли взаємністю? Чи в тому, що намагався зробити кохану щасливою? 

Я мріяв прожити все життя поруч з цією людиною, хотів народити з нею дітей, а все сталось так, як вже сталось…

Я засинав і прокидався з думкою про неї, навіть якщо під боком лежала чергова дівка на ніч. 

За такими думками і не помітив, як опинився вдома. Просто вихором влітаю в будинок, ледь не збивши з ніг хатню робітницю. Вона на мене так витріщалася, ніби привида побачила, хоча я її розумію: мій вигляд треба було бачити, з очей просто іскри сипалися. 

— Мамо! — гукаю вглиб будинку, бо не знаю де може бути мама серед цього палацу, — виходь, мамо! — волію так, що вуха закладає.

— Сину? Що сталося? Чому ти кричиш? — перелякано виходить мама з кімнати. По виразу обличчя бачу, що вона розгублена і збентежена такою моєю поведінкою. 

— Це ти мені поясни, мамо, — мій голос тихий, але просочений злістю. Я стримувався з останніх сил, аби не вибухнути, мов та бомба сповільненої дії. Емоції вирували як ураган!

— Що ти хочеш почути? — тепер вже й мати переходить на крик. Ох, дарма! Дарма!

— Якого біса ти підсунула мені фото Віти з Павловським, а їй сказала, що я мертвий? — я жбурляю ці фото матері просто в обличчя, а вона на мене так витріщилася, ніби вперше побачила. — Скажи мені, скажи! Навіщо ти це зробила?

Мене просто розриває від усього цього, бо і дурню зрозуміло, що це все підлаштувала моя мати. Моя рідна мама, чорт забирай! Це ж настільки мене треба ненавидіти, аби отаке скоїти? Біль просто розривав зсередини…

Хотілося прокинутися від цього страшного сну і повернутися туди, в десять років назад, і не летіти ні в яку Іспанію. залишитися з Вітою, пригорнути, міцно-міцно обійняти і нікуди не відпускати.

Як не дивно, але на такі мої крики мама просто починає голосно сміятися, а потім гірко плакати, чим ще більше вибиває землю у мене з-під ніг. Що тут смішного, коли мова йде про розбите життя власного сина? І що це взагалі за реакція така? 

— Чому ти смієшся? — я просто стояв стовпом і не розумів реакції матері. — Ти мене чуєш взагалі? — наступаю вперед. — Я хочу почути від тебе правду! — наближаюсь майже впритул і дивлюсь прямісінько в очі і там бачу відчай.

— Правду? Ти хочеш почути правду? — вона стишує голос і тепер дивиться мені прямісінько в очі. — Що мені тобі розказати? Як я хотіла поговорити з цією дівкою, поки тебе нема і випадково побачила її у парку з синком прокурора? А тоді зробила те, за що і досі соромно? Ти це хотів почути? — її брови здіймаються вгору. — Ну ось, розказала. Що ще хочеш почути? — помічаю, як у кутиках її очей збираються сльози. Від побаченого й у самого навертаються сльози, але все ж наважуюсь заговорити.

— Все... — відповідаю коротко і впевнено, хоча у горлі щось нестерпно душить. На ці слова жінка хмикає, витирає сльози і рукою вказує йти за нею на другий поверх. 

Дорогою вона захоплює пляшку віскі і п'є просто з горла. Я прямую мовчки, хоча всередині бушує все той же ураган, адже до пуття второпати нічого не можу. Йду слідом за матір’ю і хочу щось сказати, але щось ніяк не можу наважитись.

— Проходь, — мати заводить мене у свою спальню і показує на крісло, аби я сів. Вирішую не будити в ній звіра, а слухняно сідаю. 

— Я хочу знати всю правду. Від початку і до кінця. Навіщо? Як? І хто допомагав? Мамо, ти маєш усе розповісти!

— Ну що ж, — хмикає мати, гірко усміхаючись, — слухай, якщо так вже хочеш.

Мама підходить до тумби біля ліжка і дістає старий фотоальбом. Повільно гортає фото, при цьому і слова не промовляє, а я дивлюсь на це все і теж мовчу, бо чекаю, що ж буде далі. Сторінка за сторінкою, секунда за секундою, мить за миттю... Час минав і ніхто не наважувався заговорити.

— Я... я... — сльози градом почали котитися по обличчю жінки, а вона їх ковтала і ковтала. — Я ніколи не любила своє дитинство, бо батьки завжди пиячили і приводили своїх дружків додому. Коли мені виповнилося десять років, після чергової сварки мене вдарила матір. Вперше... — мама підняла на мене свої очі, повні відчаю і продовжила говорити з тремтінням у голосі. — Тоді у мене не стало батьків, я просто зрозуміла, що нікому не потрібна. Вони були живі, але їх батьківської любові я не відчувала...

— Мамо... — тихо говорю, — навіщо ти мені це говориш? — я бачив, як їй було боляче це казати і не міг зрозуміти, до чого ці всі спогади. У голову закрадаються думки, що це, в першу чергу, сповідь для неї самої, а не для мене.