Глава 15

Назар
 

— Що тут відбувається? — гарчу так, що здається ніби стіни трясуться. — Що це за цирк ви тут влаштували? Набридло вдома сидіти і вирішили трохи розважитися?

— Це ти мені поясни, Тищенко, — одразу ж із претензіями накинулася з порогу Марта, — якого біса Віту привезли у відділок? — вона зла і я її прекрасно розумію, це ж її найкраща подруга як-не-як. 

От тільки я дивуюсь тому, як спокійно поводиться Микита. Таке відчуття, що вони з Зайцевою не разом. Чи це так тільки здається? Але те все не є і таким важливим, адже турбує зараз одне: якого біса Павловський стоїть тут переді мною, якщо у поліцію повідомили, що він мертвий?

— Марто Олегівно, вам не здається, що ви занадто багато собі дозволяєте? — вмикаю у собі суворого дядька службовця і продовжую далі, — Віту Зайцеву затримано за підозрою у вбивстві... Микити Павловського, — очі Марти і Микити аж на лоб від почутого полізли. Та що там казати, я сам шокований. 

— Це що, жарт такий? — втрутився Павловський, — ось я, стою перед вами живий й здоровий. Що за чортівня? Чи наша доблесна поліція забула, що перше квітня минуло? Весело, нічого не скажеш! Цікаво, як це ви ще мого татуся не залучили?

— Ми в усьому розберемося не хвилюйтеся, — від слів Павловського мене одразу охопила злість, тому що вони різали як по живому різали. Він говорив правду, адже уся ця ситуація й справді схожа на якусь комедію.

— Що означає розберемося? — нападає Марта, почувши мою відповідь. — Ви Віту затримуєте, бо бачиш-но вона вбила Микиту, а він тут стоїть перед вами, а ви ще й досі її тримаєте під вартою? Оце я розумію органи поліції працюють, клас просто. Працівники року! — дівчина лютує страшенно і навіть не приховує свого стану. 

— Факт вбивства ніхто не скасовував, — у моєму голосі так і бринить злість, бо сказати й справді нічого… Ці двоє праві і хай там як, швидше за все, Віта не винна, хоча па ділі я кажу зовсім інше. — А на Павловського усі думали, бо у відділок хтось зателефонував і повідомив про це вбивство. До того ж біля вбитого лежати документи на ім'я Павловського Микити. Як думаєте, збіг чи хтось намагається щось провернути? 

— Я вимагаю побачення з Вітою, — почала наполягати дівчина, — за законом я маю на це право. І тільки не потрібно мені отут співати, що зараз не можна, знаю ваші дурні порядки.

— Поки що це неможливо. Ми в усьому розберемося і якщо Зайцева не винна, то обов'язково відпустимо. А зараз вибачте, мені потрібно йти. Всього найкращого. 

Так, я просто розвернувся і пішов, навіть не даючи їм щось сказати чи заперечити, хоча ця Погребельник ще щось там кричала мені вслід.

Зізнаюсь, за скільки років своєї роботи з таким випадком стикнувся вперше. Ну, звичайно, всілякі казуси були, але ж не кожного разу звинувачували твою кохану жінку. До того ж “мертві” до нас у відділок ще не приходили, як би по-дурному й смішно це не звучало.

Я розривався на дві частини, бо як слідчий мав довести справу до кінця, розібратися в усьому і не покривати нікого. В управлінні начальство за таке по голівці не погладить, адже за кожну не розкриту справу на горіхи отримували всі.

Ну але з іншого боку, як це зробити, якщо кохаю її до нестями? Передати цю справу іншому слідчому, чи що? Але ж ні, не можу так! А раптом хтось інший зробить так, що Віта виявиться винною, а насправді це буде не так? Ох, чорт! Це все просто вибило землю з-під ніг. Ну що ж скажеш, весело ранок почався. 

З такими гнітючими думками йду до свого кабінету й повністю занурююся у думки. Знову згадав той час, як ми були разом і весело проводили час. Та якщо тоді Віта була наляканою сірою мишкою, то тепер переді мною стояла сильна жінка, яку так просто не проймеш.

Я прекрасно розумів, що зараз, мабуть, нічого уже не змінити, тому, єдине, що залишається — чекати. У даному випадку потрібно дочекатися відповіді від криміналістів, які уже працюють на місці злочину, бо відчуваю — щось тут нечисто. 

Цей дивний дзвінок, документи, неопізнаний труп... Пахне чистої води підставою. Але ж це як треба допекти людині, аби отаке провернути? Та чекати залишилося небагато, бо Степан Ігорович, наш експерт-криміналіст, зайшов у мій кабінет з паперами у руках.

— Добридень, Назаре Єгоровичу, — привітався той, а я окинув його втомленим поглядом.  

— Ну чи добрий він, чи ні, скажете ви, Степане Ігоровичу. Що там по цьому невідомому трупу? Знайшли щось цікаве?

— Навіть не знаю, що й відповісти. Наш "клієнт" був вбитий три дні тому. Судячи із стану шкіри та й з самого одягу досить довго бомжував. Спочатку його чимось напоїли, а вже тоді нанесли декілька ножових ударів в район живота. Після того понівечили обличчя. Коротше кажучи, хлопцю добряче дісталося, Єгоровичу.

— То це що виходить, Зайцева тут взагалі ні до чого? — на мої слова криміналіст ствердно кивнув, — то якого ж біса вона там опинилася із закривавленими руками? — я підняв брову і з подивом глянув на Степана Ігоровича. Напевно, я не помилився, коли подумав, що Віту таки підставили.

— Ну це вже вам розбиратися, а не мені, — посміхнувся той, — але факт залишається фактом. До того ж кров на руках цієї дівчини не зовсім співпадає з часом смерті вбитого.

— Ігоровичу, ти мене ще більше заплутав, — я вже конкретно злюсь від всієї цієї невизначеності, — як це розуміти?