Глава 14

Після тієї доленосної для мене зустрічі зі Світланою Сергіївною я щось ніяк не могла отямитися і скласти усі думки докупи. Чомусь одразу згадала ці злощасні й досить таки неприємні події десятирічної давнини, від яких так боляче почало боліти у районі серця. Згадала і знайомство з батьками Назара, і той день... коли його не стало. День, коли моє життя поділилось на “до” і “після”. 

— Ти чому така замислена? — подає голос Марта, чим витягує мене із важких думок, — думаєш про цю жінку?

— Так, ніяк з голови не йде. Таке відчуття, що вона злякалася і втекла, коли мене побачила. Невже думала, що я її зачеплю і буду з’ясовувати стосунки? — роздумувала вголос. — Та я підійти до неї боюсь, не те, щоб щось ще казати. Як згадаю той день, то аж мурашки оживають і табунами по тілу біжать. 

— Заспокойся, я впевнена, що все буде добре. До речі, ми з Микитою тут надумали до лікаря піти. Побудеш сама? Впораєшся чи нам варто залишитися?

— Ти ще таке питаєш, — хмикаю, — я ж не маленька дівчинка. Тому їдьте, куди потрібно, а я вже розберусь. Бачу, Нік потроху входить у роль татуся, — сміюсь. — Сподіваюсь, у вас все буде добре.

— Ой, та годі вже тоді, — сміється Марта і легенько штовхає мене у бік, — ти хоч його не запитуй, бо він хвилюється ще більше ніж я, як виявилось. 

— Знаєш, мені здається, Микита буде чудовим батьком. От чого тільки вартує те, як він ставиться до Тарасика, — говорю і усмішка знову торкається моїх уст, — так, давай-но йди збирайся, бо ми так ще цілу вічність сидіти можемо. 

— Добре, тоді значить зараз ми відвеземо тебе у мій будинок, а тоді до лікаря. Все ж добре, що я його таки не наважилася продати, — сміється дівчина, а я підтримала її.

За годину Марти з Микитою вже були у лікаря, а я лежала у ванній і насолоджувалася моментом. Навколо було так тихо, що було чутно стук серця. З одного боку це заспокоювало, а з іншого — пригнічувало і тиснуло. Якесь невідоме почуття поселилось у мені і я все ніяк не могла віднайти оцю рівновагу.

З собою захопила ще чашку ароматного м’ятного чаю, думала хоч так себе заспокоїти, бо серце щось й справді не на місці. Мертву тишу розбила мелодія вхідного дзвінка і серце затарабанило ще більше. Телефонувала Марта! Невже щось сталося? 

— Алло, — відповідаю тремтливим голосом і відчуваю, як серце прискорює свій ритм.

— Віто, ми тут по твого малого, коротше, їдемо, — і чую їх сміх у слухавці, — мені треба ще затриматись на тиждень тут. Ти ж не проти? — від почутого я з полегшенням видихаю, бо ж думала, що сталось щось серйозне!

— Та я не проти. А що тобі у клініці сказали? Все добре? — стурбовано запитую те, що зараз цікавить найбільше.

— Та наговорили купу всього, що я нічого до пуття не зрозуміла. Але сказали, що все добре і нічого серйозного немає. Призначили здати купу аналізів, вітамінів і тому подібне. Добре тоді, подруго, відпочивай, набирайся сил, а ми вже майже доїхали. Зараз заберемо малого з твоєю мамою і назад. Ти там давай, не розкисай, добре? 

— Добре, бувай. Обіцяю, що зі мною все буде добре, — відповідаю і кладу слухавку, але тривога ніяк не хотіла покидати. Невже це так зустріч з мамою Назара  на мене так вплинула? Чи є ще щось, що з’їдає мене зсередини, а я не можу зрозуміти що?

Марта з Микитою повернулися пізно ввечері, разом зі сплячим Тарасиком на руках і мамою під боком. Малий втомився і заснув, але друзі сказали, що він дуже зрадів, коли почув, що їде в інше місто. Так, хлопчик він у мене цікавий і допитливий, як на свій вік. 

Тарасику завжди подобалося кататися у машині. Він каже, що виросте, заробить багато грошей і об’їздить цілий світ. На такі слова ми усміхалися і казали, що у нього обов’язково усе вийде, варто лише захотіти і докладати до цього максимум зусиль.

Наступного ранку наша дружна і весела компанія вирішила прогулятися парком, але Микиту знову кудись викликали у справах і залишилися ми вчотирьох. Мама, коли почула, що гуляти підемо не повним складом, вирішила, що з Тарасиком вони залишаться вдома, а ми з подругою таки вирішили піти. 

Трохи розвіявшись від усіх тих буденних турбот, ми уже збиралися зайти у кафе випити кави, але зателефонувала мама і попросила прийти додому, бо їй терміново треба повернутися назад. 

Як з’ясувалось, виникла якась там невелика, за словами працівниці, проблема у кондитерській і треба було терміново повернутися. Ну що ж, значить так і буде. Значить, погуляти усім разом не вийде. Шкода, а так хотілося…

Коли мама поїхала, то ми вирішили погуляти ще раз, але тепер вже з Тарасиком. Коли повернулися у той самий парк, я отримала надто дивне смс з невідомого номера: "Скоро ти зрозумієш, що помилилася. Дуже помилилася… Даремно зробила це". 

Чесно кажучи, нічого з цього повідомлення не зрозуміла, але Марті вирішила нічого не казати. Вона вагітна, нащо їй забивати голову такими непотрібними речами? Але от цікавість просто розпирала, бо не встигла я повернутися, як вже отримую погрози. 

Не минуло і двох хвилин, як до мене зателефонували знову ж таки з невідомого номера. Пославшись на терміновий дзвінок, відходжу вбік, аби відповісти і не хвилювати подругу. Та не встигла я навіть і слова промовити, як почула грубий чоловічий голос. Його слова просто вибили землю у мене з-під ніг. 

— Слухай сюди, стерво. Павловський потрапив у велику халепу і якщо хочеш, щоб твоя подруга не постраждала, кулею дуй сюди. Адресу скину смс. Пікнеш хоч щось — йому кінець. Затямила? Якщо так, то роби все, як було сказано. А якщо ні — ти ще пошкодуєш.