Глава 13

.

Як виявилось, сюрприз на мене чекав приємний й надто не очікуваний: Марта вирішила зробити усім нам сюрприз подарувавши будинок, де житимемо ми вчотирьох. 

Спочатку я навіть намагалася обуритися, але злісний погляд подруги зупинив мій запал. 

— Ну от навіщо, Марто? Це ж такі гроші! — я знову за своє. Все ж це дійсно немалі кошти і прийняти такий подарунок доволі важко, а ще я не навчена на ось такі сюрпризи.

— Ти знову заводиш свою пластинку? — наіграно обурюється дівчина й тільки б сліпий не помітить її усмішку, яка так і рветься назовні. — Це мій подарунок похреснику, а не тобі, — злісно шипить, адже я її встигла так нормально дістати! Навіть усмішка стерлась з її красивого обличчя і тепер її оченята стріляють у мене блискавками, а вуста вимовляють: — Заспокойся і не дій мені на нерви. 

— Марто, ну це справді занадто, — подає голос моя мати в чім я її повністю підтримую й погоджуюсь з кожною ск4азаною буквою. 

— О, і ви туди ж? — тепер вже приходиться відбиватись від дівочих блискавок і матері, та тримається вона добре й подружка відвертається до вікна з надутими губками й словами: — Ну все, я вже не витримую! — бубнить під своїм носом на що я тяжко вздихаю й теж повертаюсь до вікна..

Ні. Я не маю нічого проти Марти, чи будинку у якому вона пропонує жити мені, моїй мамі й майбутній дитині — я просто не звикла, що хтось може ось так піклуватись про мене, а точніше про нас!

Швидше я думала й мріяла, що цією людиною буде Назар, але аж ніяк не Марта!

Так. Ми дружими й наші відносини доволі стійкі, та це не означає, що вона повинна зі шкіри вилазити, щоб хоч якось допомогти своїй гоге-подружці, та з іншої сторони, якщо подивитись на усю цю ситуацію під іншим кутом, — то я б вчинила так само.

— Ну ось, образилася, — у розмову встрягає і Микита. Весь цей час він мовчки вів машину і слова не сказав, а тут втрутився. 

Все ж таки я мала рацію і між цими двома пробігають якісь іскорки. Цікаво, це лише мені помітно?

— Нічого я не образилася, — відповідає з насупленим обличчям. — Просто хотіла зробити приємність, а вийшло... вийшло як завжди.

— Люба, мені дуже приємно, — вирішую пролити світло на ситуацію, — але розумієш, це надто дорогий подарунок. Навіть і не знаю як мені тепер в очі тобі дивитися. 

— Віто, — втручається Нік, — ти справді перебільшуєш. Марта хотіла зробити тобі приємний подарунок. То чому б тобі не прийняти його, навіть якщо він такий дорогий? Тим паче, що і вона теж житиме у цьому будинку. У чому проблема?

— Ну все-все, годі. Я все зрозуміла, — а Микита й справді мав рацію, я щось забагато розійшлася, — Марто, вибач, будь ласка. Я егоїстична дурепа, знаю. — вимовляю кожне слово з винуватим виразом обличчя, адже дівчина хотіла тільки як краще, а я щось собі понапридумувала. — Не знаю, що на мене найшло. 

— Та все добре, подруго, не переживай. Я ж все розумію. 

— Ну от і порозумілися, — каже мама, тримаючи малюка на руках. Вона забрала його у мене з рук, тільки-но ми сіли в машину. Все ніяк не могла намилуватися онуком. 

За півгодини ми вже були на місці. Від побаченого аж подих перехопило: величезний двоповерховий будинок просто вражав своєю красою, навколо багато зелених дерев, з боку альтанка і гойдалка. Ну просто милуйся, не на милуйся. 

— Тут так гарно! — із захопленням говорю роздивляючись усе навкруг. 

— Ну от бачиш, а ти паніку розвела. Будемо жити наче королі. 

— Тільки не забувайте про головного короля, — усміхається Микита і кивком голови показує на Тарасика. Від його слів ми усі засміялися і попрямували у будинок.

Ну от хто б міг подумати, що моя думка про Павловського так круто зміниться. Він зовсім не такий, як я про нього думала і саме тому вирішила взяти його хресним для свого сина. Здається, що він і Марта стануть найкращими другими батьками для мого малюка.

Зайшовши всередину, я вкотре здивувалася. Навколо усе було таким гарним, що подих перехоплювало.

Якщо дивитись на споруду ззовні, той не скажеш, що із середини на тебе чекає настільки вражаючий інтер'єр: як тільки відкриваються вхідні двері, то тебе зустрічає не коридора велика вітальня у мінімалістичному стилі й приємних тонах, а ще велика плазма на стіні й невеличкий камін у кутку.

Пройшовши в глиб кімнати я зловила себе на думці, що таку красу я бачила лишень на картинках в інтернеті і єдине, що залишалось мені, дівчині з нижніх слоїв, так це мріяти, чим я і займалась.

Часто у моїх думках спливала велика вітальня з комфортними меблями і щоб її продовження плавно переходило у не менш простору кухню з великим столом за яким може вміститись уся моя сім'я та друзі.

Стоячи посеред вітальні я розуміла, що мрії мають властивість втілюватись у життя, щоправда, у моєму випадку, зі змінами: у мене була сім'я, та без одного з основ — коханого чоловіка й батька моєму синові.

Можливо, з часом, мені трапиться той, кого я зможу так же сильно покохати як і Назара.

Відкинувши думки у ящик з цікавою назвою “!потім подумаю”, роздивляюсь далі: те, що кухня не було з дешевих стало зрозуміло, як тільки мої пальці доторкнулись до дощок, які були гладенькі на дотик й ніжного бежевого кольору з ледь помітним блиском.