Глава 12

Марта все ж таки наважилася та переїхала до нас з мамою. Навіть не знаю, як так швидко, але продала майже весь бізнес батька, над яким він працював багато років, отримавши не те, що мільйони, а мільярди доларів. Все ж таки Олег Погребельник був доволі таки небідною людиною. 

Будинок, де дівчина прожила усе своє життя із названими батьками, вона все ж залишила. Не змогла продати, хоча стільки болю він їй приніс після того, як дізналася, що вона не рідна донька Погребельникам. Майже усі гроші поклала на депозит дуже хорошому і відданому другові батька. Ну хоч тішило те, що проти всіх акул бізнесу Марти протистояла не сама. 

Частину грошей залишила собі на щоденні витрати, а от частину вклала в ще один бізнес у нашому з мамою рідному містечку. Тепер нас трьох об'єднує спільна справа — кондитерська.

Марта сказала, що її дістав весь цей бізнес із  непотрібною нікому документацією, різні папери, тому ідея відкрити власну кондитерську прийшла миттєво. Ну а ми з мамою, звісно ж,  підтримали. Щоправда, зараз я там проводжу не так багато часу, але допомагаю чим можу.

І справи, до речі, йдуть у нас вгору. Навіть з’явилися постійні клієнти, які перед тим як йти на роботу, забігають до нас. Мабуть, найбільше полюбилася ця справа якраз моїй мамі, бо саме вона проводить там ледь не день і ніч.

Минав час, мій біль потроху згасав, але все одно бувало, що прокидаюсь вночі і отримую неприємний укол в районі серця. Єдине, що тішить, це мій хлопчик, мій крихітний малюк, на появу якого я чекаю з нетерпінням. Здавалося б, ще тільки вчора дізналася про вагітність, а минуло вже стільки часу.

Мій животик був уже доволі великий, все ж сьомий місяць це не жарти. Малюк нагадував про себе поштовхами і від того я широко усміхалася, бо все ж таки це незабутні відчуття, які ніколи не зітруться з пам’яті. 

Сьогодні була неділя, а це означало, що усі разом: я, Марта і мама ходили гуляти місцевим парком. Це така своєрідна традиція, яка з’явилася у нас не так давно — рівно відтоді, коли ми почали жити разом.

— Марто, ну де ти там плентаєшся? — гукаю до подруги і вдаю, що дуже злюсь. Ні, ну як можна так повільно ходити? — таке враження складається, що це ти вагітна, а не я. У мене он який живіт, а я йду попереду, — бурчу, намагаючись таким чином підігнати цю черепаху. Чесне слово, аж смішно з цього. Мама ж на це все лише усміхається, адже звикла до таких наших перепалок. 

Наші дружні стосунки з Мартою стали ще міцнішими за цей час, так само як і з мамою. Ці двоє стали для мене найдорожчими людьми на цілому світі. Хоча ні... скоро з'явиться ще один кандидат на це звання... Дуже скоро, у травні і я вже дочекатися не можу цієї зустрічі.

— Та йду я, йду. Чого ти так розкричалась, наче навіжена? Спокійніше, дівчинко, спокійніше. Ти з тією вагітністю такою скаженою стала, що страх, — гиркає подруга, але теж жартома, бо на її обличчі одразу читаються усі емоції. Ну так, погоджуюсь, інколи моїх гормони розігравались не на жарт і наступного дня мені було соромно. А ще шкода маму і Марту... Проте вони мужньо терпіли усі мої вибрики.

— Та годі вже вам, — подає голос мама, тим самим втручаючись у нашу “гостру перепалку” — ну як діти малі, їй-богу. Давайте ворушіться, бо я ще хочу забігти у кондитерську, потрібно перевірити, як там справи.

— Ну мама, — почала нити я, — але ж сьогодні у нас вихідний, — ось тут у мені увімкнувся режим плаксивої дівиці і я навіть відчула легенькі поштовхи сина. — Ну ось, бачиш, навіть твій онук зі мною погоджується. Ходімо краще купимо морозива або солодкої вати. Ну або і це, і це — ах так, я забула уточнити, що мої смакові уподобання теж суттєво змінилися.

— Гей, подруго! Я вже казала, що прикую тебе наручниками і не випущу з кваритири. Відчуваю. що скоро доведеться попрактикувати, ти ж скоро в жоден одяг не влізеш. 

О, так, тут я з подругою погоджувалася на всі сто відсотків. З появою у моєму життя вагітності я змінилася і інколи сама себе не розуміла. Взагалі! В один день я сміялася і поводилася більш-менш адекватно, а наступного — їла все підряд, що тільки потраплялося на очі і безупинну плакала. На такі випади мама з Мартою спочатку реагували, бігали навкруги і тряслися, мов над дитиною. А потім дали годі, бо пуття з того не було — я як плакала, так і плачу. Ну от такі перепади настрою і нічого зробити з ними не можу. 

— Та годі тобі, не бурчи, можна подумати...

— Віто? Марто? — голос Павловського вибив усю землю з-під ніг. Кого-кого, а його я хотіла би бачити в останню чергу. — Ти... вагітна? — його очі просто повилазили з орбіт. Ну от навіщо запитувати очевидні речі? Цікаво, а чому це доля так часто зіштовхує мене з цим Микитою?

— Привіт, Нік, — подала голос подруга, а мама тихенько відійшла вбік, пославшись на якісь там справи. От за це я була їй вдячна. — Ти що тут робиш?

— Та я тут у справах приїхав. А що ви тут тут робите? Та ще й вдвох! І Віта... вагітна, — було помітно, що хлопець спантеличений і опанувати себе йому таки не вдалося. 

— Нік, я... — я вже хотіла відкрити рот, щоб відповісти, але мене випередила Марта.

— Микито, мені здається, це не зовсім твоя справа. Ти щось хотів? — ох, нічого собі! А вона налаштована рішуче.

Ну от, вкотре ображаємо цього хлопця. А він ж мені допомагав! 

— Так, вибач, Віто. Вітаю з майбутнім материнством, — я кивнула і губ торкнулася легенька усмішка, — просто я збентежений усією цією ситуацією. Як у вас справи? — вирішив перевести тему, от і добре.