Глава 11

Минуло вже два місяці з того часу, коли я приїхала до мами. Цілих два місяці! Час біжить так невпинно, що й озирнутися не встигла. Проте час минає, але біль моєї втрати ніяк не хоче зникати…

Мушу зізнатися, за ці, здавалося б, короткі шістдесят днів наші стосунки з мамою кардинально змінилися і це не могло це не тішити. Довгий час я не могла її зрозуміти, не могла пробачити того, що дитинства до пуття не бачила. Та тепер змогла переступити через себе, але якщо бути відвертою — змусили обставини.

Чесно кажучи, тоді, коли розповідала усе мамі, закралася думка, що вагітності все ж немає, хоча і тест був позитивний. Одразу через кілька днів я пішла на прийом до лікаря і він розвіяв усі мої сумніви — вагітність все ж таки є і все, дякувати Богу, добре. Тому тепер ми разом із мамою чекаємо на появу маля... шкода, що не з Назаром... 

Спочатку якось боялася, думала, що не зможу стати матір’ю, бо взагалі ще не готова до цього, але коли усвідомлювала, що цей малюк — частинка Назара, опановувала себе і з гордо піднятою головою казала, що все зможу і все подолаю.

А ще я була вдячна мамі за все, адже вона була поруч, заспокоювала, підтримувала і казала, що все буде добре. Та якщо на правду, мені до біса було соромно перед нею за все. Одного разу, коли ми пили каву на кухні, я не витримала і розповіла їй про свої тривоги, але вона вона мене заспокоїла і ми вирішили усе забути й спробувати почати спочатку, так би мовити з чистого аркуша.

Сьогодні понеділок і мені потрібно було на прийом до лікаря. Я якраз взувалася і тільки-но збиралася виходити з квартири, як телефон завібрував і на екрані висвітилось ім'я Микити. \

Стало якось так ніяково, бо остання наша зустріч закінчилася якось не так, як треба. А ще тіло охопило якесь невідоме почуття тривоги і це… лякало. Невже я щоразу буду так реагувати на хлопця?

— Алло, — настільки тихо відповідаю, що ледь сама себе чую. — Щось термінове, Микито? — так, знаю, надто різко відповіла, але це вийшло якось на автоматі. Ох, ці гормони… Чи вони тут ні до чого? Та й до того ж  розмовляти про щось з цим хлопцем не хотілося. Він, звісно, не заслужив такого ставлення, але проявляти телячі ніжності мені зараз точно не хотілося. 

— І тобі привіт, Віто, — чутно, що Павловський не здивований такій моїй відповіді. Ну а чого він ще чекав, якщо я стільки разів не підпускала його до себе? — Дзвоню запитати як у тебе справи, все ж таки два місяці минуло, а від тебе ні слуху ні духу. Як ти? Все добре?

— Вибач, що не привіталася, просто поспішаю, — ну хоч так намагаюся загладити свою, так би мовити, “провину”. — У мене все добре, — відповідаю і хочу якнайшвидше закінчити розмову, адже Микита нагадував про усе, що відбулося кілька місяців тому. Але от чому він настільки сильно асоціювався у мене з минулим ніяк не могла зрозуміти.

— Я не займу багато твого часу. Хотів запитати де ти, бо хвилююся, — його голос справді збентежений і це неабияк дивно і… незвично. 

— Микито, я там, де повинна бути і за мене не варто хвилюватися. У тебе все, чи ще щось? Я й справді поспішаю, — намагаюся відповідати різко, бо відчуваю, що ця розмова йде просто в нікуди. Здавалося, ще трішки і сльози просто горохом потечуть по моїх щоках.

— Я тебе зрозумів, хотів тільки сказати, що Тищенко...

— Все, Микито, бувай, мені час! 

Я не дала договорити Павловському і збила дзвінок. Лишень від одного слова мені стало погано. Таке відчуття, ніби по серцю різонули ножем і тепер ця рана кровоточить настільки, що заливає усю мою душу. 

Сповзла по стіні з пекучими сльозами на обличчі і нестримним риданням. Це надто боляче... Надто… Навіщо він зателефонував? Навіщо почав ворушити рану, яка ось уже два місяці ніяк не може загоїтися, а тільки кровоточить й кровоточить? Почав чомусь розповідати про Назара, а це нестерпно.  

Після десяти хвилин нестримних ридань я все ж змусила себе піднятися і піти вмити обличчя холодною водою. Зараз в першу чергу потрібно заспокоїтися і опанувати себе, бо приходити до лікаря заплаканою не хотілося — не горіла бажанням отримати сотню непотрібних питань, мені цього аж ніяк не треба.

Єдине, що радувало хоч трішки — мами вдома немає. Зараз вона б тільки хвилювалася зайвий раз, а їй це зовсім не потрібно, адже вік уже не той, аби перейматися моїми проблемами. Та і не потрібно їй зайвий раз забивати голову моїми проблемами —  я і так звалилась на неї, як сніг на голову. Важко, звісно, визнавати, але прибігла, як тільки припекло.

Вже за кілька хвилин я була на вулиці і жадібно вдихала ковтки свіжого повітря на повні груди, зараз це було просто необхідно. Згадка про Назара боляче різонула по живому. Вкотре... Зробивши кілька невпевнених кроків, побачила, що назустріч іде усміхнена мама, вона якраз поверталася з магазину. З горем навпіл натягую на обличчя усмішку — не хотілося хвилювати рідну. Добре, що хоча б я зараз не плачу, бо точно не змогла б цього зробити.

— Доню, ти куди зібралася? — здивовано запитує мама, запитально підійнявши брови. Напевно, забула, що у мене плановий огляд. 

— Я якраз на прийом, — відповідаю тихо, але впевненішим голосом. — Не бажаєш скласти мені компанію? Заодно й прогуляємося, зараз це дуже корисно.

— Залюбки, — відповідає і усмішка миттєво розповзається на її обличчі. — Ну як я можу відмовити улюбленій донечці, а тим паче, якщо вона ще й вагітна моїм онуком чи онукою, — мама настільки міцно стиснула мене у своїх обіймах, що я все ж не витримала і заплакала, а тоді взяла її за руку, ніби ту маленьку дитину, і повела за собою.