Глава 10

Зранку я прокинулася і думала, що все це дурнуватий сон. Сон, з якого ніяк не хотілося прокидатися. Чомусь важкі думки ніяк не давали спокою і це ще більше пригнічувало. А як тут заспокоїтися, коли на серці важким каменем лежить біль втрати? Але ні, все виявилося жорстокою реальністю. Зараз мені потрібно було думати як жити далі і що робити. 

Довго не думаючи, дістаю із шафи стареньку валізу і поспіхом складаю речі паралельно опановуючи себе, адже знаю, що сльозами горю не допоможеш, хоча Назар завжди буде у моєму серці.

До останнього сумнівалася, чи правильно зараз вчиняю? 

Внутрішнє "я" ділилося на дві частина: одне шепотіло "Вперед", а інше кричало "Не смій". 

Опинившись на роздоріжжі, обираю перший варіант. Будь, що буде. Закинувши останній одяг, я прямую до своєї випускної сукні — так, тієї сукні, яку подарував Назар. 

Тремтячими руками дістаю її з шафи і починаю кружляти, уявляючи поряд з собою хлопця.

Зі сторони я виглядаю хворою, або ж адысною — хто з якого боку подивиться, та тільки я розумію цей жест по своєму: мені хотілось прикрити очі й уявити себе з коханим, який кружляє мене у танку, а я у відповідь щиро сміюсь й віддаю своє тіло під його контроль. Мій Назар відмінно танцює.

“Танцював…” — проноситься у голові від чого усмішка “розчиняється“ у повітрі, а очі знову наповнюються слізьми.

Дивилась я на плаття довгий час. 

Чому? Навіщо? 

Я не могла зрозуміти, та воно мені допомогло в тім, що я усміхалась крізь сльози, бо у голові раз за разом виринали картинки мого випускного вечора, погляду блакитних очей у яких бушував  цілий океан наповнений коханням, ніжні дотики, поцілунки, шепотіння на вухо слів про те, що я надзвичайно красиво і Тищенко сам собі заздрить, а ще усмішки й сміх… багато сміху!

Вирішую забрати подарунок з собою, як згадку про цей неповторний час. 

Коли усе необхідне було зібране, я озираюсь по квартирі і розумію, що саме тут минули найкращі кілька місяців мого життя. 

Від нахлинувших думок змахнувши сльозу, яка знову попросилась на волю, швидко виходжу та закидаю ключі від квартири у поштовий ящик. Так, ще два тижні я могла жити тут, але, напевно, не вистачило б духу. Телефоную власниці і повідомляю де залишила ключі, жінка побажала мені щастя, а я знову розплакалася, бо розуміла, що це початок кінця. 

Виходжу з під'їзду і бачу як мені назустріч іде... Павловський! Не зрозуміла, а він що тут робить?

— Привіт, Віто. — весело говорить він, а коли розгледів мій стан занепокоївся й одразу ж спробував дізнатись що до чого: — Ти чому заплакана, щось трапилось? — ну що, Микито, дурника вмикаєш? А, може... може, він не знає про смерть Тищенка. Ну що ж, і я не буду зайвий раз про це говорит — мені вистачить думати про це.

— Не звертай уваги! Це дурниці, — стараюсь відповідати спокійно натягнувши надто фальшиву усмішку.

Хлопцю не подобається така відповідь, бо ж тільки сліпий не помітить моїх опухших й почервонілих очей, а Павловський не відноситься до цієї категорії, та все одно мовчить і за це я вдячна.

— А ти кудись зібралася? Давай допоможу, — на його обличчі також натягнута усмішка, яку я проковтую.

Не встигаю рота відкрити, як Микита вихопив з моїх рук валізу та потягнув до своєї машини. Посадив на пасажирське сидіння, тоді обійшов авто і сів поруч. 

Повітря стало катастрофічно бракувати, бо аромат його парфумів розплився по всьому салоні, а ще й цей токсикоз. Ух, комбо. 

— Ти так і не відповіла куди зібралась? — не втримавшись запитує хлопець і я його розумію — мені б також було цікаво куди збирається та людина яка подобається мені, а якщо ще врахувати той фактор, що я заплакана, то тим більше. — Судячи по валізі, то далеко. 

— Так, я їду з міста. — не роздумуючи відповідаю я. — Вирішила, що так буде краще, — на мої слова Павловський лише хмикнув, але нічого не розпитував. 

От і добре, бо я не мала жодного бажання щось розповідати і відкривати душу. Хай все залишається так, як є. 

Не скажу, що мені зараз легко, та й далі буде важко, але триматимусь з усіх сил. 

— Куди тебе везти? — хлопець запитально здіймає брови у гору і прискіпливо розглядає мене.

— На вокзал, — тихо відповідаю, але так і не наважуюсь поглянути в очі Микиті, який точно не задоволений моєю відповіддю. Поки він нічого там не навигадував, поспішаю додати: — Нік, зі мною справді все гаразд, тому просто підвези мене до вокзалу, гаразд?

Хлопець хотів ще щось сказати, але кивнув у примирливому жесті. Ми більше не говорили, їхали мовчки, а я обернулася до вікна. 

Надворі було так тепло, а в душі так холодно. Перед очима миготіли дерева, радісні люди, але нічого з цього радості не приносило.

Якби хтось знав... якби хтось відчув як це боляче...

Через невеликий проміжок часу ми були на місці і дякувавши Микиті за допомогу намагалася вичавити із себе хоч якусь усмішку, бо хлопець не винний, що мені так паршиво.