Глава 7

Ранок наступного дня розпочався із незвичних для мене відчуттів. Низ живота тягнуло, але це не могло зрівнятися із тим задоволенням, яке вночі дарував Назар. Усмішка так і розтягнулася на моєму обличчі, адже мене ніжно обіймала рука хлопця і тим самим притискала до його тіла. 

—  Добрий ранок, сонечко, — цілує у мочку вуха, — як почуваєшся, все добре? — збентежено запитує.

—  Все добре, — усміхаюся і розвертаюся обличчям до нього.

—  Значить, нам треба поснідати. Що будеш? Я зроблю замовлення і сніданок принесуть у номер, — запитує, а тоді зітхає, — ну хоч щось хороше в цих готелях є.

—  Ти маєш на увазі захотів — привів дівчину і переспав з нею? — із примруженими очима та лукавою усмішкою запитую.

—  Не пересмикуй, мала, я зовсім не те мав на увазі, та й взагалі... — він не встиг договорити, бо я заткнула рот пристрасним поцілунком, таким чином показуючи, що повністю довіряю. — А таке мені подобається, Віто, — і знову пригортає в свої обійми.

Смачно поснідавши, ми поїхали гуляти містом. Тепер я вільна птаха, адже за навчання хвилюватися не треба і можна з головою поринути у роботу. Прогулянка вдалася, адже ми веселилися, мов ті діти, їли морозиво і годували голубів. Вже аж після обіду я вирішила взяти до рук телефон, який ще зранку перевела у віброрежим, і вжахнулася: десять пропущених від Марти! Десять! Назар одразу помітив як я змінилася в обличчі й поспішив запитати:

—  Що сталося? Ти вся зблідла!

—  Я й сама не знаю, Марта телефонувала аж десять разів! Такого ніколи не було за час нашої дружби, а отже щось сталося, — тремтячими руками набираю до подруги, але та не бере слухавку і мої нерви натягуються, мов та струна. 

—  Дзвони ще, якщо не візьме, то поїдемо до неї додому. Я знаю де вона живе, — Назар вже й сам почав хвилюватися.

—  Звідки, — я здивовано витріщилася на хлопця. Всередині вибухав ураган, навіть проскакували думки, що цих двох пов'язує щось більше, але вони враз були розвіяні.

—  Одного разу був там на якомусь урочистому прийомі, який влаштовував її батько. — я полегшено видихнула, а він засміявся. — Невже ревнуєш, кохана?

Кохана... це так мило звучить з його уст, що серце завмирає від тепла, яке біжить по моїх венах коли поруч мій Тищенко.

—  Зовсім ні, — брешу і не червонію, — просто вирішила поцікавитися, — відповідаю і чую як вібрує телефон.

«Марта» — висвічується на дисплеї і я одразу ж тисну на зелену трубку на дисплеї.

—  Ну нарешті! — підіймаю слухавку і, навіть не вітаючись, накидаюсь зі своїми запитаннями, — що сталося, Марто? Чому ти телефонувала?

—  Віто, — її голос розгублений і збентежений настільки, що, здавалося б, далі немає вже куди. Від тону дівчини я і сама розгубилася, що й помітив Назар, який взагалі нічого не розумів — просто тримав мою руку на знак підтримки. 

—  Та що ж таке, Марто? Я зараз здурію! Не тягни кота за хвоста! – підганяю дівчину хоча б словесно.

—  Віто, тато... Йому гірше й гірше, лікарі розводять руками і тому я їду за кордон. – випалює надто швидко, а потім тихим тоном додає: — Назавжди.

Від почутого мене як обухом по голові вдарили. Добре, що поруч була лавочка, на яку і сіла, бо просто опустилася б на холодну землю.

Чому? Чому все так складається? Ми з нею стільки всього пройшли, стільки пережили разом, а тут все... їде?

Марта — єдина людина, яка знає про мене геть усе, та й навіть більше. Я розуміла її, адже батьки це святе, але з іншого боку стало шкода себе, як би егоїстично це не звучало. 

Так, у мене є Назар, але найкращої подруги не замінить ніхто, навіть найкращий друг...

—  Марто, якщо треба приїхати, я зараз приїду. Ти де? — мій голос тремтить, бо подруга майже вбита, а якщо погано їй, то погано і мені. 

—  Не варто, люба. Давай зустрінемось завтра. Я зараз якраз збираю речі, тому часу не так і багато. У мене літак післязавтра... Це все так несподівано... Поговоримо завтра. Чекаю, бувай.

—  До зустрічі. Тримайся там.

Я збила дзвінок і зловила на собі збентежений погляд хлопця, який так і запитував, що ж сталося. Набравши у легені повітря, розповідаю Назару всю історію, а він замість відповіді бере мою руку, стискає у своїй і кудись веде. 

—  Куди ти мене ведеш? — я і справді нічого не розумію.

—  Нам треба розвіятися хоча б трішки.

—  Тобто, коли ми зараз гуляєм, то не розвіюємось? – уточнюю, бо, здається, слово «розвіятись» ми сприймаємо по-різному.

—  Ні, — він ще міцніше стискає мою руку, — тут багато людей, а я хочу показати тобі своє улюблене місце, — хлопець усміхається і ми сідаємо в авто.

Знаєте, їхати в тиші під чудову музику так умиротворяє... Особливо коли поруч сидить близька твоєму серцю людина. Що може бути краще?

Декілька годин у такому темпі й за такими темними, та водночас величними лісами, видніються гори. Цей краєвид заворожує... Гори ніби одягнені в біленькі шапочки. Чарівно. 

Дорогою до невідомого мені місця, Назар щось розповідав, намагався відволікти, але окрім проблем Марти мене турбувало ще одне питання, яке і озвучила хлопцю: