Глава 6

Все! Ура! Диплом майже у моїх руках, до того ж ще й червоний, залишилося тільки забрати з рук декана.

Я стою у розкішній випускній сукні, посміхаюся і очима ловлю усміхнений погляд Назара. Ця сукня — його подарунок, який я довго й вперто не хотіла приймати.

Не хотіла це легко сказано — та ми ледь не побилися в одному із магазинів. Спочатку думала, що ми їдемо кудись прогулятися, як це любили, але аж ніяк не очікувала, що приїдемо в торговий центр!

Назар ледь не примусово затягнув мене всередину зі словами: "Та що ж ти така вперта? Це мій подарунок. Ну хіба я не можу зробити це для своєї коханої дівчини?"

Я все ж таки здалась і не від його натиску, а від слова «кохана…» й ми разом обрали вбрання на вечір.

Це була сіра блискуча сукня із невеликим вирізом спереду. Зверху вона елегантно обтисла мою фігуру, а від талії була більш вільною крою. Я одразу зрозуміла — моя, але ціна... там було стільки нуликів, що навіть рахувати не хотілося.

Хвилин п'ятнадцять ще раз посперечавшись з Назаром, ми все ж таку купили цю сукню, а точніше він. А ще в той самий день я нарешті орендувала собі квартиру і тепер живу просто як королева. У виборі допоміг теж Назар, але цього разу вже нічого не платив. 

Розкішна сукня, акуратний макіяж і зачіска зробили з мене справжню принцесу. Десь збоку лунає голос декана, яким він закликає нашу групу піднятися на сцену для вручення дипломів.

Ну все, привіт, свобода і червоний диплом. Я змогла! Досягла!

Коли церемонія закінчилася, до мене підійшов Назар з величезним букетом червоних троянд.

—  Ти сьогодні найгарніша з поміж усіх! — вручає квіти і ніжно  цілує в щоку. Я ж усміхаються на такі його дії. А яка б дівчина не раділа?  

—  Спасибі! Я рада, що ти оцінив. І дякую за квіти, вони прекрасні, — носом вдихаю п'янкий аромат бутонів.

—  Ти прекрасніша за них, — своїми устами накриває мої, — найпрекрасніша і найгарніша на всьому білому світі. Злодійка, яка вкрала моє серце і навіки забрала собі, — знову палко цілує, ніжно обіймаючи за талію, а я остаточно розчиняюсь не тільки у його словах, а й у діях.

Я потайки дивилась на Назара усі чотири роки, шукала зустрічі із ним, а коли перекидалась декількома словами, то це була щось з чимось для мене й я заряджувалась енергією на увесь день. Ще так недавно я навіть і подумати не могла про те, що маю зараз й часами заздрю сама собі.

Я маю його, того кого кохала, кохаю і буду кохати…

Я маю того про кого мріяла кожного вечора…

… я щаслива…

—  Назаре, ну тут же ж люди, на нас зараз дивитися вже будуть.

—  Нехай дивляться і знають, що ти моя. – говорить загляючи у очі, а його пальці ніжно торкаються мого обличчя. —  Кохаю до нестями. Чуєш, кохаю? – ще трішки й я точно розплачусь, але кожна солена краплина буде кдоказом мого щастя. —   І у мене для тебе є сюрприз, сподіваюсь тобі сподобається… я дуже хочу познайомити тебе з батьками. Сьогодні. 

—  Ти це серйозно? — очі округлюються від почутого, серце то шалено стукає, то падає в п'ятки. — А ще не рано?

—  Саме час, я хочу, аби моя сім'я знала, що у мене є кохана людина. Думаю, звичайно, що їм на все те байдуже, але все ж таки... То ти згідна?

—  Я навіть не знаю, що відповісти. А це ще точно не зарано? — на своє питання отримує відповідь, що ні і погоджуюсь. 

Весь час, поки ми їхали, Назар усіляко підтримував і заспокоював мене, але це мало допомагало. Я вже встигла переодягнутися у звичайний костюм і вигляд був не такий "ах", як був на випускному, але теж непогано. 

—  Все буде добре, — Назар стискає мою руку, коли ми під'їхали до величезного будинку із високим парканом і купою охорони навколо, — ходімо. Зробимо батькам сюрприз!

—  Тобто сюрприз? — мною аж затрясло, — Ти що, не сказав батькам, що хочеш познайомити їх зі своєю дівчиною? 

—  Ні, вирішив потримати інтригу. А ти проти?

—  Та ні... здається. Просто це якось так несподівано, спонтанно і до чортиків хвилююче. – я навчилась розкривати Назару свої емоції, тому зараз говорю те, що відчуваю. —  Може, ми повернемося і наступного разу прийдемо й перед тим обов’язково попередимо?

—  Заєць, послухай мене: — він знову ж таки обхоплює моє обличчя своїми руками й заглядаю у мої очі, — я не хочу потім, не хочу колись — хочу зараз, бо відчуваю, що знайшов ту, хто має стати моєю на все життя, розумієш це? Чому ми маємо чогось боятися? Ми ж разом і маємо все подолати!

—  Назаре... я, — подих перехоплювало, слів бракувало...

—  Не треба слів, тихше. Просто скажи: ти підеш зараз зі мною? 

Замість слів я кивнула, а Назар широко усміхнувся. Так, ми недовго разом, але я йому довіряю і знаю, що нічого поганого він не хоче.

Повільним кроком підійшли до будинку. Ні, не так — до розкішного триповерхового палацу. Зайшовши всередину, нас одразу зустріла хатня робітниця.

—  Назаре Єгоровичу, до вас там...

—  Потім, Елю, все потім. Краще скажи де батьки? — Назар нахабно перебиває дівчину.