Глава 5

Після відвертих розмов Назар відвіз мене додому, але з машини виходити не поспішав. Довго дивився кудись вдалечінь, стискаючи кермо так, що аж пальці побіліли, а я не знала як поводитись.

— Віто, я не знаю, що ти мені скажеш... – почав він. —  Може, що я занадто поспішаю, а може, вважатимеш божевільним, але не можу більше мовчати. Я хочу, щоб ти стала моєю дівчиною, — швидко випалює, а я завмерла на місці від почутого. Не знала, що відповісти, адже так хотілося кричати "так" на весь світ, натомість просто притягую до себе хлопця і ніжно цілую.

— Така моя відповідь тобі підійде? – цікавлюсь з усмішкою на обличчі.

— Цілком, — тепер вже він зминає мої губи під своїми. — То ми тепер виходить пара? — усміхається. 

—  Ну виходить, що так. – сміюсь не вірячи власним вухам. —  Ти мене випустиш зі своїх обіймів? — усміхаюсь ще ширше дивлячись у такі кохані голубі очі. — Бо боюся ми так не попрощаємося й до завтра й я запізнюсь на пари.

—  Не запізнишся, завтра будь готова, заїду по тебе. Вистачить з тебе тих автобусів, — великим пальцем погладжує мою щоку, а мені не хочеться нікуди іти, а просто прирости до Назара і вже ніколи не випускати його зі своїх обіймів. Мені хочеться дихати ним, насолоджуватись його близькістю, усмішкою…

—  Добре, бувай, — цілую, — завтра чекаю. 

Я прощаюся із Назаром і неохоче виходжу з автомобіля, хочеться бути поруч завжди— завжди— призавжди!

У піднесеному настрої заходжу у свою кімнату й просто не можу перестати усміхатися — тепер я дівчина самого Назара Тищенка.

Прийнявши душ, намагаюся заснути, але сон ніяк не лізе, перед очима наші палці поцілунки.

Зі щирою, дитячою усмішкою й думками про мого хлопця я таки засинаю, а уві сні знову цілую хлопця.

Наступного ранку, вперше за останній час, мені хотілося прокидатися. Сьогодні вирішила бути гарною: одягла червоний костюм, чорні лакові туфлі на підборах, губи підмалювала бежевою помадою, на очі нанесла світлі тіні, а волосся зібрала у високий хвіст. Образ доповнила невеличкими сережками і сумкою— клатчем.

Поглянувши на себе в дзеркало, не могла впізнати — на мене дивилася якась гарна дівчина, але точно не я.

У цієї красуні очі горять незвіданим полум’ям і все це завдяки Назару, моєму Назару – тепер можна із гордістю так говорити, а не тільки мріяти.

Поки милувалася собою, телефон завібрував.

Назар – висвітлилось на дисплеї.

Швидко підіймаю слухавку і по той бік чую:

—  Привіт, ти вже готова? Я уже стою під гуртожитком. 

—  Привіт, ну тоді я уже виходжу. 

Розумію, що потрібно хоч уві сні не усміхатись, та нічого подіяти із собою не можу – щастя так і ллється з мене, а ще кохання.

—  Чекаю, — закінчивши розмову, я швидко вибігла з гуртожитка і на вулиці застала роззявлений рот Назара.

—  Ти... ти така гарна! — із захопленням говорить він, — Ніколи не бачив тебе такою прекрасною. 

—  Спасибі, мені дуже приємно. – напевне я червоніша за помідор, та і тут нічого не можу вдіяти. Не звикла до таких компліментів ще й від Тищенка, а ще мені час від часу здається що це все не реально й ось— ось я прокинусь і усі чари розвіються. —  То що, їдьмо?

—  Так, — Назар відчиняє мені передні дверцята, подає мені свою розкриту долоню у яку я одразу ж кладу свою руку й допомігши забратись у салон авто обходить його з переду й сам сідає за кермо.

Вже біля університету на нас були зосереджені усі зацікавлені погляди не тільки одногрупників, але й викладачів. Ну так, хто я, а хто він, до того ж ще й разом приїхали!

Не дивлячись на них усіх, Тищенко взяв мене за руку й повів до входу в університет, але навіть і там наша пара ловила зацікавлені погляди. Хлопець проводить мене до самісіньких дверей аудиторії, смачно цілує в губи у всіх на очах і каже, щоб після пар нікуди не йшла, а чекала його. 

Я так і стою наче статуя й не перестаю усміхатись.

Облизую свої губи, які ще пам’ятають дотик його губ, проводжу пальцями окреслюючи своє обличчя й стараюсь не розчервонітись ще більше від зацікавлених поглядів.

—  І що це було? — підбігає Марта і здивовано витріщається на мене, на що я просто усміхаюся. — Ти чого така щаслива? Невже... — тепер і її обличчя накриває усмішка. 

—  Так, ти все правильно зрозуміла. Я сама не можу повірити.

—  Я така рада за тебе, за вас. Сподіваюся, мої думки щодо Тищенка розвіються і ви будете щасливі. А відколи це у вас неземне кохання? – підморгуючи цікавиться дівчина.

—  Ти не повіриш, але відучора! – просвічую я подругу. —  Все якось так швидко, що здається, я у якійсь іншій реальності. Один день, один! – наголошую. — Перевернув усе моє життя з ніг на голову і я отримала того, про кого мріяла ці чотири роки. 

—  Сподіваюся, тут немає ніякого підступу і ваші почуття щирі, — Марта посміхається і помітно, що щиро радіє за свою подругу, тобто за мене, — Так, годі тут ніжностями займатися, — знову чарівна усмішка, — пара скоро почнеться, йдемо.