Глава 4

Час летів скажено швидко і я навіть не помітила як надворі вже була весна. Травень... як все навколо тепло, чудово. Роботу з навчанням я зуміла поєднати, навіть дуже вдало, тому що викладалася з усіх сил і там, і там. Викладачі дивувалися, навіть Олена Миколаївна, до якої я завжди спізнювалася на пару, з похвалою і гордістю дивилась на мене.  

На роботі колеги спочатку якось дивно дивилися, спілкувалися з острахом, бо ж мене привіз сам Тищенко, але через певний час все стало нормально. Ну і звісно, всіх здивувало те, що приходила я доволі рідко, та й те пізно.

Додому я відтоді не їздила, ну в принципі так воно і було. Хоча ні, інколи таки до мами я навідувалася. Тепер просто пересилаю їй поштою гроші і на цьому наше спілкування закінчувалось. 

Якось наші стосунки з дитинства не склались, батька не було, а мама постійно пила. Ще коли ходила в школу, то старалася якось триматись заради мене, а потім  п'яні гулянки завжди стали присутні у нашому домі. Проте я її не засуджую, ні, вона мала право злитися на мене. Напевно…

Коли бабуся ще була жива, то розповідала, що мама планувала вступати у медичний, якраз готувалася до іспитів. Одного дня у невеличке містечко до своєї бабусі приїжджає юнак, у якого згодом до нестями закохалася моя мама. Цей хлопець одразу ж помітив вияви уваги з її боку і у них закрутився роман.

Коли мама дізналася, що носить під серцем маля, думала, що хлопець зрадіє, а він поїхав, так і не дізнавшись новини. Люди потім говорили, що у нього там щось сталося і він був змушений терміново поїхати. Потім ходили чутки, що одружився, бо, виявляється, вдома чекала вагітна наречена. Коли про це все дізналася мама, то навіть по— батькові мені дала свого діда — Олексія. Скільки разів не випитувала, скільки не питала — мовчить. 

Після мого народження мама влаштувалася на роботу у магазин продавщицею, бо про ніякий медичний мови навіть не було і відтоді почала пити. 

Ще з початку якось трималася, а от коли мені виповнилося десять, ситуація була настільки критичною, що я почала жити в бабусі. Вона померла, коли я вчилася на першому курсі й тепер близької і рідної людини в мене немає. 

З Назаром я майже не бачусь, лише інколи, коли виникають якісь термінові справи. Все ж таки наступного року він закінчує навчання і тепер доводиться багато працювати, щоб бути вільним.

В першу чергу хлопець старається над навчанням, аби довести батькові, що він на щось спроможний, тоді вже офіс, де працює, не покладаючи рук. 

Пари вже майже закінчилися, їх було лише дві і вже близько дванадцятої я була вільна. 

— І чому ти така замислена ходиш останніми днями? — запитує Марта, коли ми повільно пленталися з універу і цим самим потрапляє прямісінько в ціль, бо й справді щось не те зі мною останніми днями відбувається, — На роботі щось?

— На роботі все добре, але от знаєш, переслідує якесь дивне відчуття. Відчуття тривоги... Ніби мій картонний будиночок зараз розсиплеться і все закінчиться. — перше озвучую свої думки, які так непокоять мене. — Я... я останніми днями дуже почала хвилюватися за маму. Просто згадувала дитячі роки і все якось накатило. 

— Та чого ти? Все буде добре, перестань. Може, поїдь до неї, вже стільки часу не була.

— Ой, не знаю... Так важко це все, — я сумно зітхаю і в цей момент у мене вібрує телефон. — Марто— о! — викрикую я й повертаюсь до дівчини. — Назар телефонує. Брати слухавку?

— Звісно бери, ще питаєш! Ти тут давай розмовляй, а я побігла, бо мене матуся люба знову тягне на якусь вечірку, — ми швидко прощаємося і я піднімаю слухавку.

— Алло.

— Обернись назад, — а отут я не зрозуміла і так й продовжувала стояти стовпом, не сказавши ні слова, — обернись, Віто!

Я обертаюсь і бачу його! Стоп— стоп! Це сон? Якщо так, то не хочу прокидатися. Тищенко стоїть переді мною у звичайній білій футболці, яка облягала його тіло, світлих джинсах, з розтріпаним волоссям і виглядає якось так — по— домашньому? 

Він повільним кроком наближався до мене, вже збивши дзвінок, а я так і стояла із телефоном в руках, навіть не зрушивши з місця. 

— Привіт, заєць.

— Привіт... Назаре. — тягну кожне слово й паралельно відходжу від того, що відбулось. Та з іншої сторони наче б то нічого такого, але блін! Не для мене! Бачити Тищенка тут і зараз ще й у такому вигляді для мене щось таки значить. — Щось термінове? В офісі щось сталося?

— Чому ти думаєш, що якщо я телефоную чи призначаю зустріч, то це обов'язково має бути пов'язано з роботою? — сміється він. — А просто так не можна зустрітися? — така відповідь ще більше мене шокувала і я не знала, що відповісти. 

— Вибач, просто думала дійсно щось сталося.

— Проїхали. Ти зараз що робити маєш? Дуже зайнята? — я підняла очі і пильно глянула у його. Сірі... аж чорним віддають. Не знала, що відповісти, але серце саме все сказало:

— Я вільна, якраз повертаюся з пар і... 

— Чудово. Тоді вважай, що я тебе викрадаю, — очі загорілися шаленим полум'ям і вже за мить Назар потягнув мене до своєї машини. Відчинив передні дверцята, допоміг сісти і зачинив. Тоді сів на місце водія, зі заднього сидіння дістав букет та простягнув його мені зі словами: — Тримай, це тобі. Я не знаю чи вгадав, але дуже старався.