Глава 2

Наступного ранку я знову бігала, мов скажена — знову запізнювалася на пари і знову на лекцію Олени Миколаївни. Та що ж це таке? Поробив хтось чи що? З горем навпіл зібравшись, прожогом вилітаю з гуртожитку і біжу й це в прямому сенсі слова. 

Як на зло, дзвонить телефон — Марта.

— Алло, привіт, Марто. — говорю захеканим голосом, бо ж біг, то вам не ходьба з парубком попід руку! — Кажи швидко, я вже майже добігла до універу. 

— Розслабся, подруго, пару скасували. Так що видихни, — а я й справді видихнула, — але не поспішай розвертатися. — і я вдихнула, так глибоко вдихнула, що аж легені заболіли.

— А це ще чому? — запитую, коли з легенями все в нормі.

— Миколаївна дала завдання, здати треба до завтра.

— Чорт, а багато там? Мені на зміну сьогодні о 20:00, — я вже засмутилася, бо якщо Миколаївна скасовує пару і дає якесь завдання, то привіт, безсонна ніч. Їй було неважливо чи це лекція, чи семінар, завдання було завжди. 

— Ну якщо ти зараз не повернешся, а прийдеш сюди, то до початку твоєї зміни встигнемо. Ще, до речі, треба їй конспект за попередню лекцію здати. Ти хоч взяла?

— Дякувати Богу, взяла, але ледь не забула його на столі, коли збиралася. Напевно, вищі сили підказали…

— Ага. А ще твої вищі сили той дорогоцінний конспект всучили у твої руки, — насміхається Марта.

— За кілька хвилин буду, ти стій біля розкладу і нікуди не йди. 

Пропустивши крізь вуха її “фразочки” попросила про послугу гігантських розмірів, а то дівчина довго не сидить на одному місці.

На годиннику вже була третя дня, а ми тільки— тільки закінчили роботу. Олена Миколаївна дала завдання написати реферат і поділила групу на пари, добре хоч я з Мартою в одній запряжці. 

Виходячи з аудиторії мене окликнув Микита Павловський — син місцевого прокурора, шишки місцевої еліти. Ніколи не любила цю сімейку, що один, що другий такі пихаті, що гидко дивитися.

— Віто, зачекай! Що ти робиш сьогодні ввечері? — так спокійно й лагідно запитує, що аж дивно. Марта віщала, що тільки поруч зі мною він таким буває і, мовляв, закоханий в мене. Я навіть не брала до голови ці слова, бо мені нікого не потрібно... крім одного— єдиного.

— Зайнята! — гаркнула. 

Жорстоко? Так! 

Заслуговує на таке ставлення? Не знаю…

Не мені ж судити людину!

— Якщо потрібна допомога з навчанням, звертайся. Завжди допоможу.

Микита і справді гарно вчився, попри статус і можливості свого батька все вирішити. Одного не можу зрозуміти: чому з їхніми грошима він не за кордоном вивчає юриспруденцію, а в нашому нічим не примітному університеті?

— Мені не потрібна допомога, а от тебе, напевно, вже чекають, — головою показую в бік, де на хлопця вже чекала якась дівчина, нервово переминаючись з ноги на ногу, — Микито, я не та, хто тобі потрібна, зрозумій це. — хлопець миттєво змінюється на обличчі, напевне, не очікував таких слів від сірої мишки. — Ми з різних світів і твій батько...

— Мені начхати на батька і на його думку, я тебе кохаю! Чуєш? Тебе! Нікого більше не потрібно! — він переходить на крик і до нас підбігає Марта, а я так стояла, мов той стовп. Віз зізнався мені у коханні! Про таке, напевно, мріє кожна дівчина, адже це такі бажані слова, проте не в моєму випадку. Хотілося б почути їх від Тищенка, а не від Павловського, тоді б точно на крилах літала, а зараз плакати хочеться. Я ж своїми словами і поведінкою роблю боляче Микиті!

— У тебе все гаразд? — бігає очима від Микити і до мене, — Що сталося?

— Все гаразд. Правда, Нік? — намагаюся говорити спокійно, аби не видати ту бурю емоцій, яка вирує всередині. Помічаю його погляд... такий розбитий, повний відчаю і безнадії. 

— Так, — коротко відповідає той і йде геть.

— І що це було? — запитує Марта.

— Зізнання в коханні...

— Що? Ти це зараз серйозно? — Марта аж в долонях сплеснула і рот відкрила, — Бачиш, я таки мала рацію.

— Все, Марто, давай не будем про це. Мені ще на роботу збиратися. Ходімо?

— Ну ходімо, але наша ромова не закінчена. — і я охотно вірю, адже встигла вивчити дівчину вздовж й впоперек. — І ще, люба, я мушу бігти. Поки ти тут з'ясовувала стосунки з Павловським зателефонувала мама, мені додому треба і до того ж терміново. 

— Сподіваюсь, що нічого серйозного, біжи, — відповідаю і проводжаю подругу поглядом, а сама прямую до сходів. 

В якусь мить, навіть не зрозуміла як, на сходах між поверхами підковзуюсь й відчуваю як одна частина тіла переважує іншу і я задом лечу вниз. Та в одну секунду мене підхоплюють міцні чоловічі руки від чого я скрикую.

— Обережно, Зайцева. Так і вбитися можна, — мені це з переляку почулося чи поряд... Тищенко?

— Д— дякую, Назаре, — вирвавшись з тих обіймів, відповідаю я, — Сама не зрозуміла як почала падати. — пробую виправдатись невідомо для чого. — А ти чому ще в універі?

— Мав справи. — на відміну від мене хлопець веде діалог доволі спокійно. — Ти додому? Можу підкинути.