Глава 1

Анотація

Я вбивця, адже вбила людину, та не пам’ятаю цього від слова зовсім! Отямилась у відділку поліції із закривавленими руками й саме тут зустріла його... того, кого вважала мертвим... 
Того, кого кохаю усе своє життя, а він живий— живішого!
Спершу подумала, що не впізнав мене, бо пройшло немало часу... але як же ж я помилялась!
Він впізнав! Впізнав! А на додачу люто ненавидить, а я не розумію — за що?! 
Тепер мені загрожує в'язниця, ще й немалий термін, але мені НЕ можна, адже у мене є син, який зараз з подругою. 
Що ж буде з ним? 
Що буде зі мною... а з нами?

Глава 1

— Пані, ви мене чуєте? — запитують. — Скільки ж можна мовчати? Ви чуєте, я ж до вас звертаюся! — моє плече трясе молоденький стажист відділку поліції. Я не чую його, не хочу чути. Мої руки у крові, а я не пам'ятаю... Нічого не пам'ятаю. Усе як в тумані, абсолютно усе. 

Дзвінок, труп, сирена... Що взагалі відбулося? Як?

До кабінету влітає оскаженілий чолов'яга на вигляд років тридцяти, а може й більше. Темний приталений костюм, дорогі туфлі і аромат парфумів, який чути ще здалеку. Від цього мене починає підтошнювати, та зараз не місце й час для цього, тому стараюсь не дихати, або хоча б через раз, бо без “цього” у мене проблеми назріли! 

Чоловік з неприємними духами підбігає до мене, різко наступаючи, і просто випльовує в обличчя: 

— Зізнавайся, мерзото! — ричить він оскаженіло. — Зізнавайся як прокурорського синка прикінчила! — в мене ледь око не починає сіпатись від таких заявок, та я старанно мовчу… а що я маю відповісти на поставлене питання?! В те, що я біла й пухнаста ніхто не повірить, тому краще чекати адвоката, чи когось нормального з ким можна буде поговорити, а не вислуховувати дурнуваті звинувачення зі скаженством у голосі. — Чому ти мовчиш? — він різко смикає мене за волосся і змушує дивитися прямісінько в очі. 

Я... я що, втрачаю розум? Я пам'ятаю ці очі, пам'ятаю цей проникливий погляд... 

“Він живий?!” — кладу сама собі питання, чи ж стверджую? Сама не можу розібратись, та очі настільки знайомі, що це рве мою душу на дрібні частини. — “Невже це той самий Назар, з яким я зустрічалася в університеті?” — знову говорю сама з собою, а сама не можу повірити у все що відбувається, а може мене так криє стрес і шок від усього, що довелось пережити останнім часом й у мене галюцинації і цей хлопець геть інших, а не мій Назар? 

Чоловік дивиться і спалює мене своїм поглядом й цим самим заставляє знову ж таки думати, що він являється тим, кого кохала усім серцем і тим, кого вважала мертвим…

Мої очі знову починають блукати по обличчю навпроти: скулах, бровах, очах, волоссю і мене не хочеться вірити, та це не сон, а реальність, яка впала невідомо звідки на мою бідну голову і добряче прибила до землі.

Думки плутаються, серце грохотить наче скажене, мої очі наче скажені бджоли літають у різні сторони, а що твориться у його голові? 

Він впізнав мене?

Так і хочеться вірити, що так, та не потрібно відкидати той варіант, який мені не до душі.

Так, це він, проте очі не такі. Раніше вони були лагідними, такими щирими, а зараз...? Зараз вони просто почорнілі від злості. 

Назар ще сильніше накручує моє волосся на кулак і тягне настільки сильно, що очі застилає пелена. Переді мною стояв слідчий Тищенко — суворий, кремезний чоловік. Треба ж, минуло десять років, десять, а його я впізнаю серед тисячі….

“Та тебе він таки не впізнав…” — говорю знову ж таки сама до себе й не знаю радіти, чи ж плакати?

Та швидше і я була іншою. Не була начебто вбивцею. Не мала дитини про яку рідний батько нічого не знає. Не мала зламаного життя. Та мала кохання, щастя, взаємність, та це все тривало не довго, а зараз, сидячи перед злими, потемнілими очима Тищенка мені хочеться провалитись крізь землю, випаруватись, стерти свою памчять, або ще кражче — повернути час назад.

Мені не хочеться бачити ці чорні зрачки, які заполонили всю райдугу його красивих очей. Мені не хочеться бачити хлопця таким злим. Мені хочеться того самого Назара, та зараз не місце й час, а ще мені стали приємними його духи і все це трапилось тоді, коли я зрозуміла хто насправді переді мною.

Які ж відчуття бувають оманливі?

— Розповідай! — наказний тон змушує здригнутися й виринути зі своїх роздумів.

— Щ— що? — я ніби оговтуюся і відкриваю рот хапаючи повітря наче та риба на суші. Мені потрібно хоча б щось відповісти, а то вбивцею і так вважає, тому не потрібно, щоб Тищенко думав наче я ще й німа.

— Розповідай як вбила Павловського. Розповідай! Розповідай мені! — знову його рик, а я знову ж таки хапаю ротом повітря і не можу видавити жодного слова. — Чуєш? Роз— по— ві— дай! — повторює він по складах наче для маленької дітини на підготовчій групі, та злість нікуди не поділась і здається, що хлопцеві вривається терпець. Чи може він грає у поганого копа, а зараз зайде добрий дядечка, якому я б мала все розповісти? 

Так точно! Тищенко, мій Назарчик не може бути настільки злим й з очима скаженого бика! Це все гра!

— Хочу знати все, від  початку й до кінця, — знову та клята злість і я розумію, що мовчання мені не допоможе.