Опісля всіх розлук

Тепер уже нічого. Вільна від усього. Легко. І що мені до оцих заклопотаних облич, до цієї ріки людської, що тече у звичному руслі суєти?

Відхворіла тобою. Вже не болить. Таки затягнуло. Лише думки іноді зраджують. Не бажають коритися волі. І очі... Очі також зраджують. Бо мимоволі шукають серед натовпу знайоме обличчя. І уява... Вона знову й знову, вже вкотре, його малює. І душа тоді знову починає щеміти.

Два місяці від останньої стрічі. Як два довгі роки. Як вічність. Вічність. Бо я вже не та нині. Ось лише приборкаю трохи мимовільну слабкість, яку збудила вулиця, і ось ця пара закоханих попереду. Ще мине трохи часу. І нарешті дозволю руці набрати знайомий номер. І почую голос у телефонній трубці. Нічого не казатиму. Лишень почую. І все. Цього досить. Аби впевнитись, що є. Що живий. А, може... звільнити тебе, моя покаро, від зайвого тягаря? Аби не мучили твоє сумління сказані тобою такі красиві слова. Так виважено. Так глибокодумно.

Хоча твій образ не потьмянів для мене. Він у мені. Проте, мабуть, було б легше шукати і не знайти, аніж зустріти, до безтями покохати, щоби марити недосяжним журавлем у небі, засинати і прокидатися з його іменем, роками жити цією солодкою мрією і раптом… отак безглуздо й безповоротно втратити. А найстрашніше – втратити віру. В одну якусь мить збагнути, що те, чим жила усі ці роки, – то лиш солодкий міраж, ілюзорна хатка, збудована на піску.

Виходить, що оспіване усіма поетами щастя – то всього лиш коротка мить у цілому вирі життєвих перипетій і катаклізмів?!

Я мала ці миттєвості, то чого ж іще? Чого ще бажати? Тепер, опісля усіх намарних чекань, опісля бурі й зливи, яка відшуміла, залишилося змахнути з очей останню сльозу… і бути. Жити. Дякувати долі, що лишилася багата тим, у чім так довго жила душа, злітала до вершин. І писалися тоді такі вірші, яких сьогодні вже не створю. Бо ті пісні вже вмерли. Натомість прийшли інші. Немов у нагороду за страждання, додано мені мудрості.

Любов мужчини – це сплеск хвилі, виверження вулкану, спалах пристрасті й почуття, породжене симпатією й неприборканою жагою. Любов жінки – то океан думок, емоцій, ніжності, що заполонює душу до останку, не залишаючи на щось інше ані щілиночки. Жінка любить серцем. Мужчину ж веде поклик плоті. Може, тому йому й не дано до кінця збагнути жіночої душі?!

За віщо така споконвічна нерівність? Чому ти, жінко, мусиш бути постійно на чатах, аби в пориві й шаленстві не затоптали твою гідність?

Ні, ти, звичайно, не з таких. Ми з тобою були рівні, немов два крила одного птаха. Чи, може, то таким німбом обвила твоє чоло моя рожева фантазія? Бо журавель, коли він високо у небі, завжди прекрасний. Та гідність таки уражена. Бо, помираючи без тебе, втративши лік довгим дням і ночам самоти, таки дозволяла собі (маліючи при цьому, бгаючись у клубок від сорому!) знову й знову набирати телефонний номер і... випрошувати у тебе бодай півгодинки щастя. Вірніше – його красти.

Тоді це ще не була межа. А після межі стався вибух. Революційний переворот у душі. І суд. Суворий суд над злочинницею, що посміла і стала подібною до жебрачки, котра випрошує окрайчик щастя...

А потім наступила темрява. Ніхто в нашому місті не відав, чому я ходила у темному вбранні. То були дні жалоби. По останній надії. Спустошилась душа. У пустці оселилася байдужість.

Та ніщо не стоїть на місці. Все тече, змінюється. Породжує інші думки. Інші настрої й почування.

І я жива. Живу. Але вже не та. Інша.

Я вже знаю, що щастя – це мить. Мить, коли тобі добре, затишно і спокійно. Та щастя різнолике. І мить пізнання істини – також щастя. Життя чудове тим, що навіть після найбезпросвітнішої ночі приходить світанок.

Життя – ціла гама барв і відтінків, спектр із радості й горя, кохання і страждання, ніжності й жури, чекання і болю втрати.

Воно многолике. І воно моє.