Метаморфози однієї ночі

– Ти увірвався в мою ніч, щоб сказати «Ні»? Навіщо тоді йшов? Аби роз’ятрити мені душу?! Тому, що було тобі мене жаль?! Пощо ти взагалі наблизився до мене на відстань цілунку? Для чого?! Твоє ж серце навіть не здригнулося. Не затремтіло. Від нашого близького дотику, моїх гарячих губ у тобі не збудилася навіть банальна пристрасть. Марно тулилася до тебе, жадала всім єством. Ти ж, як камінна брила. Що ж ти за чоловік такий?! Холодний. Безпристрасний. Замкнутий на сто замків. Чо-му-у?

– Бо не мій. Не мій! Чужий! Чийсь! – пронизує, як куля, убивча відповідь. А тому – йди! – стрілою мчу до дверей, розчиняю їх навстіж:

– Йди. Ти… не винен. Ти просто не мій. І я – не для тебе.

Навіщо слова? Ось твоя куртка, кепка, наплічник.

– Йди.

Пішов. Кроки по сходах, як відлуння по моїй вчорашній ілюзії. По тому, як зачинилися за тобою двері, осіла під ними, немов підстрелена птаха, й не ридала – ні, просто сиділа, немов скаменіла. Без сліз. Без думок. Без відчуття часу.

Та ніч була найдовшою у моєму житті. Ніч без сну. Ніч самокатувань. Ніч гірка й безвідрадна. Ні, я не дорікала тобі. Не слала прокльонів. Не бажала ні зла, ні кари. Не жадала помсти. Те, що сталося і чого не збулося, сприйняла як даність. Як вирок, як фатум, як неминучість, яка рано чи пізно мала прийти в мою долю.

За одну ту ніч постаріла на тисячу літ. Відчула себе зів’ялою, згасаючою жінкою. Невже ось-ось постукає до мене й моя осінь? Увірветься в ті ж самі двері, в які вийшов у ніч ти, мій омріяний, піднятий мною на найвищий п’єдестал коханий…

– Ні! Не готова я ще… Чуєш, осене! Ще бо вчора я була така молода, рвучка й поривна… Так вірила... Так іще праглося дива… Так марилося, що буде… Що все-все ще буде. Станеться. Проте – не сталося. Чомусь не сталося. І годі когось у цьому звинувачувати.

Стою у відвертій наготі перед своїм величезним свічадом.

– Невже це я? Ні, не я. Ще вчора в цьому свічаді буяла й хизувалася врода… Нині – лиш її обриси. І нема на це ради! Жінка згасає без кохання, немов осіннє дерево від нестачі тепла і сонця. І як спинити мить, що утікає? Як далі жити? Як же бути мені, світоньку?

Приходить відповідь, і вона проста:

– А просто жити. Жити тим, що маєш. Ніколи не тримай за поли того, хто йде від тебе. Відпусти. І відкрий серце для нового життя. Іншого! Інакшого.

Крізь штору вже просвічує світанок. Душно. Хочеться відчинити вікно. До кімнати прожогом вривається свіжий вітер. Прохолодний і колючий. Але це вітер нового дня. Вітер нових сподівань. Нових надій і чекань.