Ілюзія розради

Ти жінка. В цім твоя межа.

Твій місяць спить, як срібна блешня.

Як прянощ з кінчика ножа,

У кров утрушена залежність.

Оксана Забужко

Єдине місце у моєму домі, де я можу побути на самоті – то ванна кімната. Я зачиняюся там надовго, занурююся по шию, лежу, байдуже споглядаючи на власну наготу, і вию. Так-так, вию. Як покинута бездомна собака, якій би вже скрутитися в клубочок і тихо померти, проте життя у кволому, повільно згасаючому тілі іще тепліє... А відтак живі іще й усі хотіння. Хочеться елементарного хліба і тепла. Останнього навіть більше як хліба.

Якби я і справді могла перетворитися на собаку, то лягла б під твоїми дверима і не зрушила б із місця. Ти б тоді мусив мене обігріти й нагодувати. А за тим дозволив би залишитись. І я стала б тобі другом. Вірним і щирим. Щодня віддано дивилася б у твої очі, проводжаючи і зустрічаючи. Розуміючи без слів твій смуток, твій біль. Поділяючи твою радість. Зіп’явшись на задні лапи, щовечора скавучала б від радості й любові до свого господаря і у таку мить неодмінно лизнула б тебе у щоку, ніс, ба, навіть, і  в губи. А ти за такий щирий вияв любові до тебе не відкинув мене за шкірку, не викинув за двері, натомість – погладив, злегка потріпав би по настовбурченому загривку, а я б радісно заскавучала від утіхи. Це було б знаком, що ти також мене любиш, а відтак я можу з тобою погратися, перевернутися на твоєму килимку на спинку, почіпати тебе лапою і навіть легенько куснути за руку...

Отакі думки. Це божевілля. І мусить бути вже якась крапка. Депресія поглинає мене цілком. Біля мене телефонна трубка. Споглядаю на це німе знаряддя зв'язку і в голові крутиться тільки єдине – набратися відваги і сказати тобі: „Звільни мене від себе. Будь ласка. Я більше так не можу...”

Так коротко і просто. Але я не можу. Не можу тобі це сказати. Не маю сили. Бо до краю наповнена риданням. Я вже не я і навіть не побита собака. Я перетворююся на воду, в якій лежу, розчиняюся у ній і стаю нестримним потоком, рікою сліз, які невідомо звідки беруться.

Нерідко буває так, що не можу взяти до рук цю слухавку тому, що боюся. Боюся почути звичне: „А… Привіт.” Без вияву радості, здивування, без такої жаданої до мене уваги. Боюся відчути в інтонації твого голосу розчарування: „А, то ти...” Ти думав, що телефонує хтось із вагомих і потрібних, а то усього лиш я... І справді, яка дрібниця! І справа, з якою я смію відволікати тебе від справді вагомих справ, – суща нісенітниця. Знаю, що через дві-три фрази ти неодмінно скажеш: „Ну все. Все. Я біжу.” Хоч, звісно, біжиш не завжди. Тебе просто лякають глибинні розмови. Ти ж бо живеш лише у поверхневому життєвому сюжеті, зовнішньому розвитку подій. У своїх картинах і виставках-презентаціях, у лаврах слави і похвали, у нових проектах і закордонних пленерах. Внутрішній психологічний світ – то не твоє. Це у тебе заховане так глибоко, що ти сам собі боїшся зізнатися, коли внутрішнє „я” раптом починає заявляти про себе.

Натомість я тепер живу лише у собі. Почуття до тебе поглинуло мене цілком. Тож не маю що вкладати у роботу, суспільно важливі речі. Порпаюся лише у почуттях і не можу собі з цим дати ради. Жити стало нудно. Цікаво тільки там, де є ти. Тоді я оживаю і живу. Стаю собою. Мої очі іскряться, випромінюють життя. Десь беруться глибокі думки і потрібні слова. Мене слухають і чують. А відтак починаєш прислухатися і ти. І я знаю, що тільки такі миттєвості можуть зблизити нас із тобою. Але ж я так рідко буваю у твоєму товаристві! Бути з тобою протягом кількох годин – то міф. І все ж я мрію. На щось сподіваюся. (Так донедавна іще було.) Прокидаюся вранці з передчуттям, що нинішній день принесе мені радісну звістку. Але очікування не збувається. І тоді знову й знову намагаюся позбутися тебе в собі. Бо ж я мушу якось повернутися до життя. До себе. До професійних і творчих планів. До рідних і друзів, котрі також потребують моєї уваги й любові.

А ти уперто не відпускаєш. І не любиш, і не відпускаєш. Попри те, що й роман наш з тобою навіть романом назвати не можна.

Бо що ж ж було у нас з тобо окрім оцього мого виття? Декілька багатозначних поглядів. Легенький потиск руки. Миттєвий, майже повітряний цілунок, за яким я потягнулася до тебе, уперше поклавши свої руки тобі на плечі, а ти сахнувся, як від прокаженої. Твої руки силоміць відірвали мене від себе. Тож мені нічого більше не залишалося, як провалитися крізь землю, розчинитися в повітрі й просторі. Щезнути. Якнайшвидше піти. Побігти. У цю мить я почувалася так, ніби обличчя моє покрите коростою...

Такої ганьби я не зазнавала, відколи живу.

Образа відкидає мене від тебе на декілька днів. Я тебе ненавиджу. Ненавиджу себе. Даю собі клятву, що коли моя рука іще коли-небудь посміє потягнутися до тебе, я її собі відітну.

Та проходить час і я знову шукаю привід, аби зателефонувати... І знову чую звичне: „А, привіт.” І знову все йде по колу.

Сценарій у подібних варіаціях повторюється й повторюється. Скоро вже рік, як я ходжу по цьому колу, Дантовому пеклу. І йому ані кінця, ні краю...

Лежу в ледь теплій воді, втупившись у одну точку. Пригадався до дрібниць увесь сьогоднішній поганий день. Вранці довго не могла зібратися. Тричі переодягалася, дивилася на себе у дзеркало й усе було не те. Вже геть у розпачі стояла перед розчиненими дверцятами шафи. Абсолютно нічого вдягнути! Вічна жіноча проблема. І у мене вона постає тоді, коли очікую зустрічі з тобою. Сьогодні саме той день, на який я покладаю багато надій.

Упевнившись, що й одяг нарешті той, і зачіска та, востаннє крутнулася перед дзеркалом, збризнула себе парфумами і, окрилена надією, вийшла із дому. Знаючи, що ти приїхав уночі, зателефонувати зважилася лиш опівдні. І знову почула в трубці звичне: „А, привіт.” Через мить ти сказав, що у тебе багато роботи, важливі зустрічі…