Тобі – справжньому

Десяте число листопада на моєму календарі обведено в червоне коло. День цей для мене особливий. Уперше за багато років стрепенулося серце. Уперше затріпотіло стривожено й радісно: „Це він. Він! Це його я в цьому житті шукала стільки років!”

Я ж уже не вірила, що воно, серце, ще зможе стрепенутися, подати ознаки життя іншого, аніж звичайне, рівномірного вистукування, відбивання часу й ритму фізичного буття-існування.

Начебто нічого такого не сталося. Просто розмова. Цікавість. Здивування. Перший дотик на відстані думки, слова. Така проникливість! Глибина. І – захоплення.

– Непересічна постать. Незвична. Як давно я ні з ким не спілкувалася на тому рівні, що підносить, одухотворює, надихає життям, дарує крила. Я прагнутиму дорости до тебе!

Ти ж ще незнаний для мене (terra inсognita!), але я хочу знати про тебе все: усе в тобі мені цікаве. Я тебе відчуваю! Ти близький мені, як ніхто з-поміж усіх-усіх…

Знаю, що і тебе вабить до мене. Про це сьогодні сказали твої очі, коли ми несподівано зустрілися в місті. Ти не встиг приготуватися до цієї зустрічі, не встиг сховати обличчя і очі за маску вдаваної заклопотаності. Не встигла і я. Тож наші очі випромінювали радість цієї дарованої Богом зустрічі. Адже її могло б і не бути! Бо ж я не йшла твоєю вулицею.

Від того десятого дня листопада я часто думаю про тебе. Сьогодні навіть на прес-конференції упіймала себе на гадці, що зовсім не слухаю народного депутата, слова якого мала б старанно фіксувати, адже за мною матеріал в газету! А я вже пропустила добрячий абзац. Бо і думки, і свідомість мимоволі втекли до тебе.

– Господи, якщо ти хочеш іще раз обдарувати мене коханням, то дай, аби це трапилося з нами навзаєм! Пошли друга, рівного мені, щоби літали ми з ним в одних високостях і обширах, спілкувалися однією мовою! – так щоденно молюся.

Страждання, марне очікування відстанню в роки, сльози в самотню подушку, жорстка зневіра, виття вовчицею, а відтак з туги – намагання побачити самоцвіт у дешевому камінцеві, й неминуче сумне розчарування, – усе це вже було. Я це пережила. Перестраждала. Перегоріла. Загартувалась.

А тепер, мріючи про тебе, я боюся навіть дотику до того сокровенного, що десь далеко, у закутках підсвідомості усе ж визріває. Боюся нашого взаємотяжіння. Ми удвох нині цього боїмося! Несподіваний випадковий дотик руки до руки, як доторк до вогню. Пече! Ні. Не час. Лячно сполохати перші, такі ніжні паростки почуття... Тільки на відстані слова, на відстані душі. Навчитися чути її мову, кожен порух, відчувати себе і тебе.

Та все ж у сьогоднішній вечір ми стали ще ближчі. Уперше разом вечеряли. Говорили ж про звичайнісінькі речі. Нічого такого не сталось. І водночас сталось! Ми розглядали твої картини, намагалися підібрати їм найбільш вдалі асоціативні назви і навзаєм збагнули, як насправді ми вже близько, поруч. Витаємо в одному вимірі. Мене палив внутрішній вогонь і тебе, мабуть, також. Бентежило, що вже пізній вечір. Я ще ніколи не була в тебе так пізно! А завтра вдосвіта тобі вирушати в дорогу! Я мушу йти. Ти мусиш мене провести. Навіть, коли б я тебе про це не попросила, ти не відпустив би мене у ніч саму.

Ми йшли найкоротшою дорогою. Обговорювали ідею спільного проекту, який могли б зробити разом. Біля хвіртки – різкий спуск. Ти подав мені руку. Уперше. Та коротка мить дотику до твоєї руки була вражаюче приємна. Поспіхом попрощалися. Як давні друзі. Я побажала тобі удачі й ми розбіглися. Та моє обличчя, вся моя істота випромінювала світло і радість. Як давно я не відчувала нічого подібного!

Намагаюся заснути. Нічого такого, а вражень так багато! Тож сон приходить не зразу... «Ти такий славний! Ти мені дуже-дуже подобаєшся...» – кажу тобі подумки й перед очима постає твоє обличчя. Ця м’яка хвиля ніжності обволікає мене всю... Як же солодко засинати з думкою, що ти є. Такий, як ти є. Будь!

Прокидаюся рівно тоді, коли маєш прокидатися ти. Половина п’ятої ранку. «Боже! Іще так рано. Чому ж я вже не сплю?» Відчуваю, як наливаються внутрішнім полум’ям вуха, щоки, палахкотить усе обличчя. Значить, ти також уже не спиш. І думаєш про мене.

Я молитимусь, аби усе це було насправді. Навзаєм.