Не твій день

Нарешті довгожданий дзвінок. І голос. До болю рідний, ледь хриплуватий голос з-поміж безлічі голосів у телефонному ефірі.

Як збентежено затріпотіло серце! Затискаєш в кулак цілу бурю емоцій, що випорскують назовні і бринять нотками радості у тембрі твого голосу. Радісна хвиля вже заполонює все твоє єство: нарешті! Він нарешті приїхав! Нарешті жадана зустріч…

Який гарний світ! Сонячно. Морозно. Пухнаста казка дерев. Сліпучо-білий сніг. Якою чудовою музикою відлунює кожен крок! Сніг переливається у сяйві безлічі сніжинок-самоцвітів. Ідеш і мимоволі усміхаєшся кожному зустрічному, зимі й сніжинкам, цілому світові. Увесь донедавній перелік архіважливих справ умить перетворюється на сущу дрібницю. Уява переносить тебе в інший вимір. Світ трепетно-хвилюючої стрічі. Світ його очей, рук, губ, світ його збагненного і незбагненного я, такого близького, такого безмежно дорогого для тебе.

О, скільки ти маєш йому сказати! Скучила. Ні, «скучила» – не те, геть не те слово. Завантаженість справами виключала будь-яку можливість скучати. Але ж, як тобі бракувало його образу – доброго і сильного, наївно-романтичного і чесного. І наяву, поруч, а не в думках чи снах!

Хоча розмови подумки і стрічі в снах – твоє багатство. Найдорожчий скарб. Оцим живеш. Дорожиш понад усе на світі. Але яка невимовна туга охоплює твою душу, коли він десь щезає в повсякденній суєті і ти не бачиш його тижнями. Він навіть не телефонує! Туга тоді перехлюпує через край, доходить до межі. І ти на межі божевілля. Відходить тоді на другорядний план усе: справи, робота, друзі. Нагальним стає лиш одне: побачити його. Бачити, чути, відчувати. В такі миті твої думки, звернуті до нього, зливаються в один-єдиний розпачливо-божевільний, експресіо-ірреальний крик-жадання: «При-и-йди!»

Напевно, у такі миті твій стан на відстані передається і йому. Бо раптом гарячково й настирно починає тебе розшукувати. І... ось вона зустріч. Жадано-трепетна. Ось-ось. Після довгої розлуки. Нарешті. Що скажеш ти? Що відповість він? Що прочитаєш в його очах?! Все буде! Буде! Буде!

А поки що сидиш у бібліотеці. Чекаєш. Намагаєшся працювати. Та чомусь ніяк не збагнеш суті читаного: очі мчать рядками літер, а свідомість не тут. Її тут немає. Вона, мов неприкаяна, блукає невідь-де, то у минулому, то у майбутньому. Там, де є він. Навіть вольовим зусиллям ти неспроможна оволодіти нею, спрямувати її сюди, в читальний зал, до цілої гори історичних опусів, що необхідно опрацювати.

Ти вся – чекання. Власне, ти вже не ти, а лиш напружена до краю тятива, нерв, який, іще мить, – і вибухне. Розверзнеться зливою сліз. Здригаєшся від кожного кроку, обертаєшся на кожен скрип дверей. Уява вже вкотре малює його обличчя, його очі збуджено-стривожені, радісні. Як жаль, що реальність супроти уяви неймовірно убога...

Безгомінна тиша читального залу. Нікого. По краплі скапують останні хвилини, а з ними й останні сподівання.

...Минуло п’ять годин. П’ять годин напруженого чекання. Ждати ще – безглуздя. Душа нарешті вибухає плачем. Ти зриваєшся, поспішно здаєш так і непрочитані тобою історичні журнали і мчиш до гардеробу. Утікаєш від себе, від болю й безнадії, що мчать услід за тобою.

У дзеркалі – зчужіло посіріле обличчя. Геть не те, котре ще донедавна, сьогодні вдень випромінювало таке безжурне сонячне щастя!

– Ах, яка ж я дурепа! Яка дурепа! Віриш? Усе ще віриш? Кому віриш? Та він же такий, як і всі інші! А кому з них потрібна твоя душа?! – І вже хвиля підлих, ба, навіть цинічних думок атакують душу. Шматують, вражаючи у найболючіші місця.

Ні! Стій, жінко. Отямся. Так не можна. Треба вірити. Йому не можна не вірити. Це ж він. Він не такий. Інший. Щось, певно, не склалося сьогодні. Іще ж донедавна ти була готова чекати. Навіть, коли чеканням стане усе життя. Без надії. Без планів на майбутнє. То чого ж? Це твій вибір. Твій? Твій. Твоя доля. Чаша. Хрест, якого кинути несила.

У підсвідомості доречно зринають чиїсь рядки про намет самоти, папір і перо, благословенну втечу від самої себе...

Спокій. Потрібен лише спокій. У цю мить нікого не хочеш бачити. Боїшся стороннього втручання у твій світ.

– Відокремитись. Утекти від усіх і вся! Додому! І як равлик у мушлю – у благословенну самотність.

Серед людей бредеш, як у пустелі. Під вуаллю своєї відчуженості нікого й нічого не помічаєш. За інерцією входиш до гастроному, де замість півхлібини раптом купуєш улюблений шоколадний батончик і повільно прямуєш до зупинки. Ось і твій тролейбус. «Громадяни пасажири, не забувайте оплачувати...» Рука машинально сягає до дна сумки. Та ба! Гаманця не намацує. Видлубуєшся з-під покрову ірреального стану до реальної дійсності й хаотично нишпориш, перекидаючи нутро сумки: книжки, записник, зошити, гребінець, косметичка… Де ж він? Де? Щойно ж тримала в руках, розраховуючись у магазині! До нещасної випотрошеної сумки повернулася і десь ширяюча у неземних високостях свідомість.

«Таки нема!» – руки безвільно опустилися. Стало мулько й незатишно, почувалася скривдженою, ошуканою. Хотілося голосно, по-дитячому заплакати. Не так від того, що забрано останні копійки, а від усвідомлення, що у твій внутрішній світ – чисту оазу думок і мрій – раптом брутально увірвався злодій. Твої думки, всупереч волі, прагненню зберегти цей душевний стан і перетворити його в слово, попливли в іншому, небажаному напрямку. Геть прозаїчному і сіро-буденному. Поспішно, від гріха подалі, виходиш на наступній зупинці і тихо бредеш засніженим містом.