Катарсис

Боляче. Неймовірно боляче. Сьогодні я вирвала зі своєї душі те, що з таким трепетом плекала упродовж довгих місяців. Не збулося. І вже не збудеться! Не відбудеться. Не буде! Як же порожньо…

А як співала душа! Які крила починали у неї рости! Кріпнули вірою. Скільки ж щастя було у наших звичайнісіньких буденних зустрічах, розмовах, коли ми працювали над одним проектом!

Хотілося подарувати тобі увесь свій кольоровий світ. Усе, що є у мені гарного. Як радісно було від думки про це! Що це почуття у мені народилося. Що воно є. Гріє. Як бриніло серце! Як воно співало, готуючись до омріяної стрічі, до миті одкровення, що от-от раптом гряде… Я вже відчувала її неминучість усіма фібрами душі. Кожною клітинкою тіла…

А ти сказав: «Вибач. Я зайнятий. Завтра».

Назавтра знову ж: «Вибач, у мене гості…».

На післязавтра мене очікувало нове «вибач»…

Тоді знову крихту надії кинув: «Вибач, може, завтра… Я сам тобі подзвоню».

Коли б ти знав, як я чекала того дзвінка! Як сподівалася на те «може»! Не втрималася – знову набрала твій номер.

«Вибач, але я не можу…».

За віщо ти вибачаєшся? Що у тобі не народилося те, що народилося в мені? Але ж це не залежить від нас. Хоч, я ще й досі не вірю. Це неправда! Ти мені брешеш! Обманюєш і сам себе. Сам себе зраджуєш.

Бо я ж це бачила, відчувала! Це було у твоїх очах, у сполоханому доторку твоєї руки… У хвилюванні, що бриніло в твоєму голосі… Було! Але це почуття, вочевидь, прийшло до тебе, як грім з ясного неба, і застало тебе зненацька. Злякало тебе. Може, й думав якось прилаштувати ту несподіванку. Проте вона геть не вписувалася у твої раціональні плани. Тому й не схотів слухати серця. Ти, як шахіст над шаховою дошкою, прораховував ходи наперед.

Ось у тому і є твоя провина. Її не спокутуєш коротким «вибач». Це те, про що ти колись пошкодуєш. І буде гірко. Буде порожньо.

Проте щось повернути буде пізно.

Тепер ми квити. Ми обоє вбивці. Навзаєм убили наше кохання. Хай живе раціо! Ти переможець. А мені, шах і мат, з чим я ніяк не можу змиритися. Чому той, до кого ледве встигло діткнутися серце, одразу віддаляється? Може, я проклята? (До казкового сюжету бракує лиш відважного лицаря. Хоча доба лицарів, на жаль, давно минула. Шкода. Бо зачаклованих принцес так багато...).

Зовні ж нічого. Начебто нічого й не сталося. Звичний ритм життя. Ранок. Стадіон. Лиш я нині біжу свої звичні кола, не плануючи, як зазвичай, свій день, не думаючи про зустрічі й про заголовок до нової статті. Я біжу як зомбі. Без того світлого промінчика в душі, з яким було так легко й радісно. Хоча знову й знову повертаюся думками до тебе. Борюся з тобою. Борюся з собою.

– Чому, чому, непроханий, ти знову тут? – Розпирає злість. На себе, на тебе, на увесь той збіг обставин, що раптом порушив у мені ту творчу гармонію, в якій жила, допоки не зустріла тебе.

Злості, напевно, вже по вінця. Несподівано, з розгону, спіткнувшись за відчепірене на біговій доріжці гумове покриття квадрат, падаю.

– Господи! Як же боляче! – Сичу від болю і плачу. Поруч ніде нікого. І добре, що нікого. Якусь мить сиджу на доріжці, обхопивши руками збиті до крові коліна, й ридаю вже по-справжньому. Бо ж я таки жінка. Маю право поплакати. Стало легше. Фізичний біль допоміг вгамувати біль душевний. Переконавшись, що кості цілі й ноги на місці, поволі підводжуся. Я сильна. Я повинна бути сильна. Бо жаліти мене нікому. І самій себе жаліти не варто. Жалощі – то погана річ. Вони роблять нас слабкими. Тож затамувавши біль, продовжую свій біг по колу. Мені нині потрібен цей біль. Це ж бо – рятунок.

І я кажу собі, що життя триває. Що ніщо не змусить мене зупинитися. Ніщо не спокусить мене зійти зі своєї дистанції. Зі своєї орбіти. Там, високо над нами, є Бог. Якщо мене послано сюди, на Землю, значить я маю тут бути.

І коли вже я не потрібна тобі, то потрібна самій собі. Потрібна сонцю, яке так тепло й щиро виціловує моє тіло. Потрібна оцьому весняному вітрові, який грається моїм волоссям, пестить обличчя, наче хоче втішити мене в моїй печалі. Потрібна вічності. Всесвіту, в якому я піщинка, але не зайва, бо ніша моя визначена, й вона вагома.

Тож я повертаюся. Повертаюся до себе. Повертаюся у своє завтра. У своє добре майбутнє. Я залижу свої рани, зберу докупи розбите серце, зцілю душу. І знову віритиму у день завтрашній …

Тільки чого ж ти все ще ридаєш, серце? Чому я ще така безпорадна, як та маленька дівчинка, покинута у великому місті?

Сплив у пам’яті епізод із далекого дитинства, як уперше відчула, як це опинитися покинутою. Пішла собі поза хвіртку дому, де мої батьки гуляли на чиємусь весіллі. Брела собі вулицею великого міста, розглядала все довкола, шукала забавки… Коли ж згадала про маму й захотіла повернутися, то вже не знала куди і як. Трирічна дівчинка розгублено стояла посеред вулиці. Попри неї в один і другий бік крокувало багато людей. Але всі вони були чужі й нікому не було до неї ніякого діла.

Коли відчай сягнув апогею, дівча голосно заплакало…

Так, тоді це був єдиний шанс на порятунок. А тепер та дівчинка давно виросла.

То чого ж я плачу?! Сльози знову застилають зір і я ризикую впасти ще раз. Та це сльози очищення. Проясніло, немов після зливи. Спиняю біг і повільно йду в бік свого дому.

Вже знаю, що житиму. Відхворію тобою. Буду така ж поривна. Вберуся в найкращу сукню. Начеплю на себе добірні прикраси, найгарніші сережки й браслети. Взуюся в туфлі на високих підборах. Перефарбую волосся. Зміню зачіску. Перезавантажившись внутрішньо, стану інакша зовні.

Але я є і буду! Буду! Я обіцяю собі, що відрощу собі нові крила. Ще потужніші. Співатиму нових пісень.