Осінній етюд. Новела

Усамітнитись. Світ за очі від обридлої суєти... І розчахнути двері чуттям...

Чого ж ти заскімлило враз, дурненьке серце? Гарні ж такі устремління... Світло-рожевий мрій клубочок... Миттєвості твого щастя. Ти ж таки маєш їх, маєш! Тож радій. Тішся. Вбирай в очі осінню гаму барв. Он, бачиш, листочок кленовий, такий неповторний у красі своїй...

Так, власне, він, отой листочок. Він і вабить і водночас чомусь таку тугу нагонить… Кружляє осиротіло, підхоплений вітром у холодній осінній круговерті... Щулиться від холоду, осінньої неприкаяності... І кружля-кружля довкола покинутого дерева, шукаючи нового, бодай якогось прихистку. Та чи знайде?!

Отак і ти. Самітнім листочком незахищеним кружляєш у вирі людському. І серед багатоголосої пустелі намагаєшся знайти віру. І віриш. Віриш! В омріяне диво. Шукаєш рятівну соломинку...

А, може, це... і є те диво?

Адже ж так несподівано, раптом – ти. З цілого моря людських облич чомусь виокремлюю твоє. І душа, мов та струна, бринить від дотику твоїх очей. І дарма, що ми майже не спілкувались наодинці. Дарма, що межи нами у всеохопній суєті лише миттєвості.

Та про все взаємопромовляють наші очі.

– А знаєш, скільки днів, скільки безсонних ночей я йшла до тебе? Знаєш? Не злічити. Бо минула вже вічність...

Вічність відтоді, як я все йду... Крізь круговерті й завії, бурі й зливи...

Йду зі свічечкою надії у теплих долонях:

– Тільки не погасни! Не погасни. Не дай упасти у зневіру. Зчерствіти душею. Стати, як усі.

– І не згасла, бачиш? Яскравію і йду до тебе. Твої очі – як дарунок долі.

– От і маєш собі диво... – кажу собі.

Бо ж, хіба це не щастя – ота неповторна мить, коли очі в очі... І – щезає навколо людська веремія. Лише ти. Лише я. Ми. Наш незбагненний світ в єдності двох душ... Невидимий для інших. Наш. Наша найсокровенніша таємниця.

Збираю осінню неповторність. Всі листочки з одного кленового дерева. А такі різні. Ми також різні. Але, чому ж так ваблять твої очі? Диво? Мить щастя?

– Спасибі, доле!