Я кожну ніч з напруженням вглядаюсь у вікно,
Я бачу темні силуети й хижі тіні.
Здається хтось з осудженням і навіть слізно,
Кляне за вбивство сина на війні.
Ось тихі кроки в темряві лунають по кімнаті,
А потім крига огортає шию.
Кістляві пальці душать, бажаючи моєї страти,
Як я неприятеля у ту зливу.
Коли, зморене втомою, тіло ледве засинає,
Я чую вже покійних товаришів.
Їх крик, пронизаний болем, мене не відпускає,
Допомогти їм вижити я не зумів.
Але ж це не моя вина, чому прокляті мари,
Чому не покидаєте мій дім!?
За що катуєте мене, за що ці тяжкі кари,
Приходять в сяйві місячнім!?
Стискають шкіру розтяжками невидимих шнурів,
Впиваючись осколками у старі рубці.
Та я готовий розірвати вузол металевих пазурів,
Не вагаючись. Як не вагались хлопці
Геть від мене маро, не буде в мене сумнівів,
Не схилюсь я вигаданим почварам!
Покине вранці рано, мій розум морок острахів,
Не скорюсь я справжнім ворогам!
Відредаговано: 28.08.2023