1

- Ти себе чуєш? Думаєш, що все знаєш, що найрозумніша? - питав він. - Ти хоч розумієш, що сама все руйнуєш?

Вона стояла навпроти нього, дивилася в такі кохані очі. І не бачила в них нічого. Ні кохання, ні тепла, ні розуміння. Навіть пристрасті там вона не бачила. Нічого. І вже давно. 

- Я переживаю за тебе! Що з тобою буде, як не припинеш пити? - не втрималась і все-таки сказала йому. 

Знала, що ці слова будуть для нього, немов червона ряднина перед сердитим биком. Але вже так накипіло на душі, що не втрималась.

- Ти знову про це? - він розлютився, став, немов зовсім незнайома людина.

-Так. Я знову про це! Скільки можна? Тобі нічого не треба, лише б хильнути пива! - знала, що краще не говорити цього, але злість за тривале мовчання зривала всі бар'єри.

"Дістало! Чому я повинна мовчати?!" - думала вона, а сама говорила пекучі слова образи:

- Для тебе головніше алкоголь, бо ти, бачиш, втомився. Як я що скажу тобі зробити вдома, то тобі то нема настрою, то ти втомився, а як твої батьки зателефонують, то ти миттю їдеш до них допомагати. Чому вони і алкоголь важливіші, ніж ми з дітьми?! - вона вже перейшла на крик.

В голові у неї стояв туман. Думки, немов молоточки, били по черепу зсередини. У вухах дзвеніло.

Він звинувачував її в таких вчинках, як повинні матері вчиняти до дітей: "ти купуєш їм одяг і часто!", " ти готуєш свіжі салати, змушуєш їсти фрукти", "ти не дозволяєш дітям гуляти в погану погоду в дворі" і багато ще чого. І в неї не вкладалося в голові, як можна в такому звинувачувати взагалі. Перехопило подих, здавило їй горло.

Змогла лише відповідати:

- А для кого я заробляю гроші? Для кого я народжувала дітей? Ти при своєму розумі? 

Вона була зовсім розгублена.

Думала, що одружаться, діток народять, будуть заробляти, щоб для сім'ї дбати. А воно ось як...

 - Знаєш, чоловіче, ми живемо різними поглядами. І ні до чого вся ця розмова не приведе. Мабуть, краще нам пожити окремо.

Їй було дуже важко говорити ці слова. Але вона зважилась і тихо їх промовила.

Він подивився на неї зверхньо.

- Ну, дивися, ти сама так вирішила! Я піду. Але чекати на тебе я не буду. Знайду тобі заміну.

І тут їй стало так гірко і водночас так противно. Як вона могла з ним жити? А чи жила вона?.. Адже всі свята лише вона всіма силами намагалась святкувати по-людськи. А він... То нерви вимотає, що вже і святкувати не хочеться, то взагалі втече на роботу через будь-яку причину.

Сіла. Тихо сіла на краєчок дивану. Навіть не відчула, що сіла. Лише стала дивитися перед собою, та не бачила насправді нічого.

Сльози текли по щоках. Гарячі. Пекучі. Так само пекло і в її душі та на серці від його слів.

- А я навіть не подумала про інших чоловіків. Лише про наших дітей. Мабуть, ти зламав мене. Для мене інших чоловіків не існує.

Тихі слова злітали з її уст.

Але він її не зрозумів і цього разу.

- Запам'ятай! Я піду! І знайду іншу. Буду нарешті щасливим. А ти будеш сама! Ніхто не полюбить таку як ти, старомодню, закомплексовану, товсту жінку, ще й з двома причепами! 

А вона сиділа на дивані в повному шоці від його слів.

"Як? Як він може так?! Як можна таке говорити? Після всього? Після всіх його п'янок, які закінчувалися і штовханням, і її істериками, і численними сварками? Стільки років терпіла, а тепер перестала терпіти, догоджати і стала непотрібною?? Стала справнішою на нервах і тепер товста? Але щоб так про дітей? Про наших діток?" - думки в голові перескакували з одних його слів на інші. І їй здавалося, що голова її зараз лусне. Руки німіли. Ноги ставали немов ватні. Та думка про дітей не давала їй поринути в істерику.

А він ще щось їй говорив. Та ті слова не долітали вже до неї. Були немов огидний фон поза неї. 

Вона встала, пішла, вмилася холодною водою. Подивилася в дзеркало на себе. Звичайна жінка тридцяти років. Так, погладшала. Та це легко виправити. Очі заплакані були припухлими та почервонілими. На голові не було вже як півроку стрижки. Економила кошти на подарунок доньці на день народження. Втомлений вигляд після постійних нервів, затримувань на роботі, всієї роботи по дому, бо хотілося порядку та щоб чоловік відпочивав.

Перевела погляд на стакан з зубними щітками. Поряд з двома дорослими стояли дві дитячі. 

Посміхнулася. Гірко. Важко. Майже через силу.

Стояла і дивилася на щітки дітей. І стала краще себе почувати. Відійшло те відчуття нереальності, польоту. Стала відчувати руки.

Вийшла ще нетвердим кроком з ванної кімнати. Підійшла до чоловіка. Той вже сидів в кріслі і спокійно дивився телевізор, немов нічого й не було.

- Збирай речі, - вже спокійно йому сказала.

Він відірвався від екрану і здивовано подивився на неї.

- Ти впевнена?

- Так, - твердо вона промовила. - Ти проміняв сім'ю на бозна-що вже давно. А я хочу, щоб діти бачити спокійну матір. Краще нам буде без тебе. Даю тобі три місяці. Змінишся - повертайся. Якщо ні - то краще вже розлучення. 

Він єхидно посміхнувся.

 - Думаєш з мене бабло збити?

Вона подивилася на нього, немов вперше побачила.

- Бабло? Це єдине що тебе хвилює? Збирай речі.

Крику в неї не залишилося. Лише пустка. На душі. А в серці рана. Кривава. Рвана. 

Він зібрав речі під вечір. Невдовзі повинні були повернутися діти.

Взуваючись, він вирішив ще раз зробити боляче.

- Не розкаєшся? Бо я такого не пробачу! 

- Ні, - твердо відповіла і відвернулася.

- Залишайся сама! Нікому непотрібною будеш завжди! Кому ти така здалась? - вже в порозі зло крикнув він їй.

- Я не сама! І ніколи не буду. Бо в мене завжди є і будуть діти! Я їм завжди потрібна, бо була і буду поряд. А де був ти? Мовчиш? Краще мовчи. І йди.

Він стояв, мов блискавка в нього вдарила після її слів. Але вже було пізно.

Стільки років разом. А він не бачив чи не хотів бачити. Не цінив, що мав. А тепер пізно... Чи ні?...