Розділ 1

Богдан

Тишу мого кабінету розривав лише агресивний стукіт клавіш ноутбука. У кутку, над моїм робочим столом, зависла хмара сизого диму — я знову курив одну за одною. Поруч із краєм столу небезпечно балансували пластикові стаканчики з-під кави, а попільничка була забита вщерть. Я був у жорсткому цейтноті. Окуляри зсунуті на тім’я, обличчя напружене, а очі впивалися в текст на екрані. Швидше, ще швидше… Я раз у раз озирався на годинник на стіні, який невблаганно відраховував секунди до дедлайну.

Я друкував так, ніби за спиною стояли мої власні демони й підганяли мене батогами. Моє каштанове волосся, в якому вже пробивалася перша сивина, перетворилося на справжнє вороняче гніздо. Напевно, я виглядав жахливо, хоча зазвичай намагався тримати марку: гладко голився і мав вигляд людини надійної, такої, з якою хочеться поговорити про життя за келихом вина. Але точно не зараз. Зараз я лише стогнав, дивлячись на цифри годинника, і змушував пальці літати над клавіатурою ще швидше.

Нарешті — тиша. Останній клік. Я швидко пробігся очима по тексту, вніс кілька правок прямо «по живому» і схопився з крісла. Я згріб роздруківки, над якими мордувався останні сім годин, від п’ятої ранку. Майже перша дня… скоро ефір…

Я вилетів із кабінету кулею. Ривком відчинив двері, пронісся повз стіл секретарки, наче олімпійський спринтер на фінішній прямій. Я летів через хол кіностудії, намагаючись не збивати людей з ніг і не звертаючи уваги на здивовані погляди та дружні вітання колег. Захеканий, я постукав у двері монтажної, і щойно вони прочинилися — всунув туди пачку аркушів зі свіжими правками.

Це був мій ритуал. Раз, два, а іноді й чотири рази на місяць я вирішував, що сюжет мого дітища — найпопулярнішого денного серіалу країни — іде кудись не туди. Як тільки мене відвідували сумніви, я йшов у глибокий «астрал», писав нові сцени, перевертав усе з ніг на голову і лише тоді заспокоювався.

Мій агент називав мене «найбільш тривожною матусею українського телебачення». Але він знав: ніхто не здатний так відчувати глядача, як я. У мене було якесь звіряче чуття на сюжетні повороти, які змушували мільйони людей не відриватися від екранів. І це чуття жодного разу мене не підвело.