10

На день народження сина мера було запрошено багато людей — роди, чиновники, маги, впливові сім’ї Делмара.
Сайріни теж отримали запрошення.
Подія відбувалася у великій залі міського маєтку: світло, музика, контрольована розкіш — усе виглядало святково, але відчувалось як ретельно вибудована сцена, де кожен знає свою роль.
Ліна прийшла разом із Маркіяном і його родиною. Вона трималась спокійно, але уважно оглядала простір — занадто багато людей, занадто багато поглядів.
Марвія йшла поруч, як завжди зібрана й стримана.
— Тримайся ближче до нас, — тихо сказала вона Ліні. — Не розчиняйся в натовпі.
Ліна ледь кивнула.
Усередині було відчуття, ніби цей вечір — не просто свято, а ще один шар того світу, де все має прихований підтекст.
Десь попереду сміявся син мера, приймаючи вітання. Поруч — сам мер, уважний, спокійний, з тією владною ввічливістю, яка не потребує підвищеного голосу.
Ліна зупинилась на мить.
Їй не подобались такі місця.
Але вона вже не відступала так, як раніше.

Маркіян підійшов до Ліни й зупинився поруч, трохи нахиливши голову в її бік. У його рухах було щось спокійне й формальне — запрошення, яке виглядало майже як правило цього вечора.
Він зробив крок назад і простягнув їй руку, легким жестом запрошуючи на танець.
Ліна навіть не підвелася.
— Ні, я не буду танцювати, — сказала вона рівно.
Маркіян не прибрав руки одразу. Лише нахилився трохи ближче, щоб не перекрикувати музику й натовп.
— Пліткувати будуть, — тихо зауважив він.
Ліна подивилась на нього спокійно, без поспіху.
— Ну, і хай, — відповіла вона. — Я сама вирішуватиму, що робити.
На мить між ними повисла пауза.
Маркіян повільно опустив руку. На його обличчі не з’явилось ані образи, ані тиску — лише прийняття факту.
Він випростався.
— Добре, — сказав він просто.
І відступив, не наполягаючи більше.
Ліна залишилась сидіти, відчуваючи на собі погляди десь навколо, але вже не дозволяючи їм змінювати її рішення.

Ліна вийшла на вулицю — свіже нічне повітря одразу відрізало шум залу, музику і чужі погляди.
Вона зробила кілька кроків і зупинилась, вдихаючи глибше. Тут було легше. Наче можна було знову зібрати себе докупи.
Вона задумалась про своє, дивлячись у темряву двору, де ліхтарі малювали розмиті кола світла.
Раптом вона відчула, як щось легке лягло їй на плечі.
Ліна здригнулась і різко обернулась.
Маркіян.
Він стояв поруч, спокійний, і просто поправив піджак, який накинув їй.
— Ти замерзнеш і захворієш, — сказав він рівно.
Ліна одразу випрямилась.
— Це буде моя турбота, не твоя.
— Я ж за тебе хвилююся, — тихіше додав він.

Вона подивилась прямо на нього.
— Я не просила.
Пауза вдарила між ними різкіше, ніж її слова.
Ліна зняла піджак з плечей, швидким рухом повернула його Маркіянові в руки.
Не чекаючи відповіді, вона розвернулась і різко побігла вбік двору, ніби їй стало тісно навіть у цьому просторі.
Маркіян залишився стояти з піджаком у руках, не рухаючись одразу.
А вітер у дворі трохи піднявся, ніби проводжаючи її рух.

Маркіян залишився стояти посеред двору, тримаючи піджак у руках.
Ліна вже зникла за кутом будівлі, а її кроки швидко розчинилися в нічному повітрі.
Він повільно опустив погляд на тканину, ніби намагався зрозуміти, де саме все пішло не так.
Розгубленість не була емоцією, до якої він звик. У роботі все мало причину і наслідок. Тут — ні.
Він зробив кілька кроків уперед, потім зупинився.
Повернутись услід? Дати їй простір? Сказати щось?
Жоден варіант не здавався правильним.
Маркіян видихнув і трохи міцніше стиснув піджак у руках.
— Я просто… — тихо сказав він сам до себе, але не закінчив.

Він підвів погляд у темряву, куди вона побігла.
І вперше за весь вечір не знав, як саме варто діяти далі — як чоловік, як захисник чи просто як хтось, кого щойно відштовхнули.

Ліна забігла в свою кімнату й зачинила двері занадто різко — звук вийшов глухим, ніби поставив крапку в усьому вечорі.
Вона сперлась спиною до дверей і заплющила очі.
Голова трохи паморочилась від вина, але це було навіть зручніше — думки ставали не такими чіткими, хоча й не зникали.
“Я не просила…”
Це все ще звучало всередині, як відлуння.
Вона повільно пройшла в кімнату й сіла на край ліжка, опустивши голову в долоні.
Їй набридло жити під чужим контролем.
Набридло пояснювати, доводити, відстоювати кожну дрібницю так, ніби це виправдання самого факту її існування.
“Може, просити розлучення?”
Думка виникла різко, майже тверезо.
І одразу ж за нею — інша, важча.

Куди йти?
До батьків — не варіант.
До брата — незручно, він і так живе своїм життям.
До Віоли — тимчасово, і це теж не відчуватиметься як “її місце”.
Зняти житло — немає за що.
Ліна повільно опустила руки й подивилась у темне вікно.
Відображення було розмите.
Світ не давав їй простого виходу.
І це дратувало навіть більше, ніж самі люди навколо.

Ліна сиділа на краю ліжка, не рухаючись.
Голова вже трохи прояснилась, але думки стали ще чіткішими — і від цього важчими.
“Стипендії не вистачить…”
Це було не припущення, а факт, від якого не сховатися.
Вона повільно опустила погляд на свої руки.
Розлучення.
Слово знову повернулось у голову, але тепер воно звучало інакше — не як імпульс, а як питання з наслідками.
Куди вона піде?
Відповіді не було.
І це дратувало більше, ніж будь-яка сварка, будь-який контроль, будь-який чужий погляд.
Ліна повільно видихнула.
— Виходу нема… — тихо сказала вона вголос.
І одразу ж напружилась, ніби самій собі не дозволяла так думати.

Вона підвела голову, дивлячись у темне вікно.
Тиша в кімнаті не сперечалась з нею.
Лише чекала.
Ліна стиснула пальці.
— Зараз нема, — виправила вона себе вже твердіше. — Це не те саме.
Вона замовкла.
Бо різниця була важливою.
“Зараз” не означало “завжди”.
Вперше за вечір ця думка не викликала паніки.
Лише втому.
І дуже обережне відчуття, що навіть якщо вона зараз не бачить виходу — це ще не кінець дороги.