7

Уночі Ліні снилося, що вона йде вулицями Делмара сама.
Місто було знайоме і водночас чужe — ніби вона бачила його вперше, хоча прожила тут уже достатньо часу, щоб знати кожен поворот.
Людей навколо не було. Лише порожні вулиці й тиша, що тиснула з усіх боків.
Вона йшла довго, поки не зупинилась.
— Хай дощ затопить це місто, — тихо сказала Ліна.
І небо відгукнулось.
Спочатку — крапля.
Потім ще одна.
А далі злива накрила вулиці, змиваючи обриси будинків, розчиняючи місто у воді.
Але Ліна не рушила з місця.
Вона стояла посеред дощу, мокра, нерухома, і дивилась, як усе навколо змінюється, ніби це не викликало в ній ані страху, ані радості.
Лише тиша всередині.

І відчуття, що навіть якщо все зникне — вона все одно залишиться стояти.

Ліна прокинулась різко, ніби її витягнули зі сну.
Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у темряву, не розуміючи, де межа між сном і реальністю. У вухах ще ніби стояв шум дощу, хоча в кімнаті було тихо.
Вона повільно сіла на ліжку.
Повітря в кімнаті здавалося звичним, але щось у ній самій було інакшим — ніби після того сну залишився невидимий слід.
— Чому саме це? — тихо подумала вона, ковзаючи поглядом по темному вікну. — Я ж не вода…
Вона зморщила брови, намагаючись відкинути це відчуття, ніби сон мав якесь значення, яке вона ще не розуміє.
За вікном Делмар спав спокійно. Жодного дощу. Жодної зливи. Лише тиша міста, яке не знало про її сон.
Ліна повільно опустила ноги на підлогу.
Холод торкнувся шкіри, і це трохи повернуло її в реальність.

— Це просто сон, — сказала вона вже впевненіше.
Але навіть вимовивши це, вона не до кінця повірила.
Вона ще кілька секунд сиділа нерухомо, перш ніж нарешті підвестися й підійти до вікна — ніби перевірити, чи місто все ще на місці.

Дівчина вийшла на вулицю й тихо зачинила за собою двері.
Вона сіла на ґанку, обхопивши коліна руками. Навколо було порожньо — ще ніч тримала Делмар у своїй темряві, і місто здавалося завмерлим між подихами.
Спочатку все було спокійно.
А потім вона відчула вітер.
Легкий порив торкнувся волосся, ковзнув по шкірі, ніби перевіряючи її стан. За ним — ще один. Сильніший.
Ліна підняла погляд.
Листя на деревах зашурхотіло трохи різкіше, ніж мало б у таку годину. Повітря стало рухливішим, ніби відповідало на щось, що відбувалося всередині неї.
“Так, треба заспокоїтися, бо так і до урагану недалеко”, — подумала вона.
Вона повільно видихнула.

Спробувала вирівняти дихання.
Вітер на мить стих, ніби прислухався.
Ліна опустила погляд на свої руки, стискаючи пальці.
— Спокійно, — ледь чутно сказала вона собі.
І ніч знову стала трохи тихішою.

Вітер різко піднявся знову — вже не як випадковий порив, а як щось зібране, спрямоване.
Ліна встигла лише підняти голову, коли в повітрі перед нею окреслилась постать.
Жінка.
Вона не стояла на землі — ніби сама трималась у повітрі, як на невидимих потоках. Її рухи були плавні, але надто впевнені, щоб бути простою грою світла чи сну.
Ліна завмерла.
— Вітаю тебе! — голос жінки прозвучав прямо в повітрі, змішуючись із вітром. — Покровителька вітрів передає тобі, щоб ти нарешті показала, що з тобою так не можна!
Ліна не встигла нічого відповісти.
Постать ніби розсипалась — не зникла різко, а розтанула в повітрі, як дим, який розтягнув вітер.

Вітер різко піднявся знову — вже не як випадковий порив, а як щось зібране, спрямоване.
Ліна встигла лише підняти голову, коли в повітрі перед нею окреслилась постать.
Жінка.
Вона не стояла на землі — ніби сама трималась у повітрі, як на невидимих потоках. Її рухи були плавні, але надто впевнені, щоб бути простою грою світла чи сну.
Ліна завмерла.
— Вітаю тебе! — голос жінки прозвучав прямо в повітрі, змішуючись із вітром. — Покровителька вітрів передає тобі, щоб ти нарешті показала, що з тобою так не можна!
Ліна не встигла нічого відповісти.
Постать ніби розсипалась — не зникла різко, а розтанула в повітрі, як дим, який розтягнув вітер.

Але вітер не стих.
Навпаки — став щільнішим.
Ліна повільно підвелась із ґанку.
Серце билося швидше, але не від страху — від відчуття, ніби повітря навколо неї раптом стало… уважним.
— Що це було… — прошепотіла вона.
Вітер відповів легким поривом, торкнувшись її щоки, ніби не даючи відступити від цього питання.
Ліна стиснула пальці.
— Я нічого не роблю, — сказала вона вже твердіше, ніби сперечаючись із самим повітрям. — Це просто…
Але слово не закінчилось.
Бо повітря навколо не погодилось із “просто”.
І вперше за цю ніч Ліна відчула не лише втому чи тривогу.

А щось інше.
Ніби її стихія більше не мовчала.