6

Весь тиждень Ліна ходила в університет не сама.
Марвія або хтось із чоловіків завжди супроводжували її, і спершу це здавалося незвичним, майже зайвим. Але поступово вона почала сприймати це як нову норму.
Настала субота.
У домі з самого ранку всі були зайняті прибиранням. Хтось мив, хтось переставляв речі, і навіть у повітрі було відчуття спокійної спільної роботи.
Коли останні справи були майже завершені, у двері раптом постукали.
Марвія першою підійшла й відчинила.
На порозі стояв Грегорі.
— Привіт, — сказав він, трохи втомлено, але спокійно.
Ліна одразу підняла голову.
— Грегорі?
Він ледь усміхнувся.

— Я ненадовго.
Марвія відійшла вбік, пропускаючи його всередину.
— Заходь.
Грегорі зайшов і оглянув дім швидким поглядом, ніби перевіряючи, що все в порядку.
— Я просто хотів побачити, як ви тут, — сказав він тихіше.
І його погляд на мить затримався на Ліні довше, ніж на інших.

— І ти мені це кажеш зараз? — Грегорі насупився.
— Я не хотіла тебе зайвий раз хвилювати, — тихо відповіла Ліна.
Він видихнув, намагаючись стримати роздратування і тривогу.
— Це не “зайвий раз”, Ліно.
Пауза.
Його голос став серйознішим:
— Вони приходили в дім?
— Так…
Грегорі стиснув щелепу.
— І Маркіян це бачив?

— Тато хотів мене ударити. Маркіян його зупинив.
Грегорі завмер на мить.
Потім повільно видихнув, але це не було полегшенням.
— Він… що?
Ліна кивнула.
— Зупинив. І не дав продовжити.
У Грегорі в очах промайнула холодна злість.
— І після цього ти ще думаєш, що тобі не потрібен супровід?
Він зробив крок убік, ніби намагаючись зібрати думки.
— Я зараз піду з ними поговорю.
Ліна різко підняла голову.
— Грегорі…
— Ні, — перебив він тихіше, але твердо. — Це вже не обговорюється.
Пауза.

Він подивився на неї уважніше.
І голос став м’якшим, але не менш серйозним:
— Ти більше не залишаєшся з цим сама.

Грегорі стиснув щелепу, але не рушив одразу.
— Добре, — сказав він тихіше. — Я нікуди зараз не піду.
Ліна видихнула, ніби трохи напруга спала.
— Але це не закінчується так, — додав він. — Мені треба зрозуміти, що саме сталося і як часто це відбувається.
Він подивився на неї уважніше.
— І ти більше не ходиш ніде сама. Навіть якщо здається, що “все нормально”.

Грегорі не затримувався довго.
Він лише коротко глянув на Ліну ще раз, ніби переконуючись, що вона в безпеці.
— Я зараз повернуся, — сказав тихо.
І вийшов.
Маркіян якраз був у іншій частині двору, коли Грегорі його наздогнав.
— Нам треба поговорити, — без вступів сказав Грегорі.
Маркіян одразу зупинився.
— Про Ліну, — уточнив він.
Грегорі кивнув.
Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.
— Я знаю, що сталося, — сказав Маркіян спокійно.
Грегорі трохи насупився.
— І ти вважаєш, що цього достатньо?
— Ні, — рівно відповів Маркіян. — Але я вважаю, що зараз будь-який різкий крок зробить гірше.
Пауза.
Грегорі стиснув щелепу.
— Її батько підняв на неї руку.
— Я зупинив це, — спокійно нагадав Маркіян.
— Це не вирішує проблему.
Маркіян не заперечив.
— Згоден.

Він трохи змінив позу, вже без напруги в тілі, але з тією ж увагою.
— Але якщо ти зараз підеш до нього — він не побачить “захисту”. Він побачить виклик.
Грегорі мовчав.

— То що будемо робити? — запитав Грегорі.
Маркіян не відповів одразу.
Він стояв спокійно, але зібрано, ніби вже обдумував кілька варіантів.
— Не поспішати, — нарешті сказав він. — І не давати їм приводу.
Грегорі скептично глянув на нього.
— Вони вже прийшли в дім і підняли руку на неї. Який ще їм потрібен привід?
— Такий, щоб виправдати себе, — спокійно відповів Маркіян. — Якщо ми зараз підемо на них відкрито — вони зроблять із цього ще більшу проблему.
Пауза.
Грегорі стиснув щелепу.
— І що ти пропонуєш? Просто чекати?
— Ні, — коротко сказав Маркіян. — Контролювати ситуацію.
Він зробив крок ближче.
— Ліна не буде сама. Ні в університеті, ні на вулиці.
Грегорі мовчав, слухаючи.
— І якщо вони знову з’являться, — додав Маркіян тихіше, — тоді ми будемо діяти. Але вже не емоціями.

— Як ви будете діяти? — запитав Грегорі.
Маркіян подивився на нього прямо.
— Вони будуть відповідати за законом.
Грегорі ледь звузив очі.
— Ти впевнений, що це спрацює?
— Упевнений, — спокійно відповів Маркіян. — Тут це не залишають без наслідків.
Пауза.
— І ти готовий довести це до кінця? — тихіше додав Грегорі.
Маркіян не відвів погляду.
— Так.

Грегорі мовчав кілька секунд.
Він дивився на Маркіяна уважно, ніби намагався зрозуміти, наскільки той справді контролює ситуацію.
— Добре, — нарешті сказав він. — Але якщо це не спрацює…
Він не договорив.
Маркіян кивнув, ніби й так усе зрозумів.
— Тоді ми будемо діяти інакше.
Пауза.
— Я не дозволю, щоб це повторилося, — додав він спокійно.
Грегорі повільно видихнув.
— Я теж.
Вони на мить залишилися стояти мовчки.
Без суперечок.
Але вже з чітким розумінням, що тепер це — спільна відповідальність.

Після розмови Грегорі повернувся до Ліни.
Вона підняла на нього погляд, ніби чекала, що він скаже.
— Мені пора йти, — сказав він спокійніше, ніж раніше. — Поїду в Єшві. Не можу надовго залишати Ванду саму.
Він зробив коротку паузу.
— Але буду навідуватися до тебе так часто, як зможу.
Ліна кивнула.
— Я розумію.
Грегорі на мить затримав на ній погляд.
— Якщо щось буде — одразу скажеш.
— Скажу.
Він ледь усміхнувся, але в цій усмішці більше було турботи, ніж легкості.
Підійшов ближче і коротко обійняв її.
— Бережи себе.
— І ти.

Після того, як Грегорі пішов, Ліна повільно піднялась сходами у свою кімнату.
У домі було тихо. Занадто тихо для місця, де вона жила вже не перший день.
Вона зачинила двері й на мить просто сперлась до них спиною.
Тиша не заспокоювала — радше підкреслювала, що вона тут сама.
Ліна пройшла до вікна. За склом Делмар жив своїм звичним життям, ніби нічого не змінилось: люди, рух, звуки міста.
А в неї всередині все ще залишалась розмова з Грегорі.
І відчуття, що тепер щось знову стало серйознішим.
Вона сіла на край ліжка, не роздягаючись.
Просто сиділа.
Ніби чекала, що цей день сам якось “вляжеться” в неї всередині.