5

Мер міста викликав Маркіяна і його батька негайно до себе.
Вони пішли ще зранку, не пояснюючи деталей, лише коротко кивнувши Ліні на прощання.
Тому в університет цього дня її відвела Марвія.
— Ми не ризикуватимемо, — сказала вона просто, коли вони виходили з дому. — Після вчорашнього.
Ліна не заперечила.
Вона й сама пам’ятала погрози батьків.
Ніби ті слова все ще десь висіли в повітрі, навіть якщо їх уже не було поруч.
Дорога до університету була тихою.
Марвія йшла поруч спокійно, але Ліна відчувала — це не звичайний супровід. Це обережність.
— Вони не прийдуть сюди, — тихо сказала Марвія, ніби відповідаючи на її думки.
Ліна кивнула, але не одразу повірила.

Бо вперше почала розуміти: тепер її життя справді має захист.
І водночас — наслідки.

— О котрій у тебе пари закінчуються? — запитала Марвія.
— О першій годині дня, — відповіла Ліна.
Марвія кивнула, ніби запам’ятала.
— Я або хтось із чоловіків прийде.
Ліна трохи знітилась.
— Не обов’язково…
— Обов’язково, — спокійно перебила Марвія, але без тиску в голосі. — Після вчорашнього ми не будемо залишати це на “якось минеться”.
Вона подивилась на Ліну м’якше.
— Це не контроль. Це обережність.
Ліна нічого не відповіла.
Але вперше не відчула в цих словах щось важке.

Віола підійшла до Ліни.
— Привіт. А чому це тебе привела свекруха?
Ліна на мить знітилась, ніби не одразу зрозуміла, як це пояснити коротко.
— Так… сталося, — тихо відповіла вона.
Віола уважно подивилась на неї.
— “Так сталося” звучить так, ніби щось не дуже просте.
Ліна ледь помітно видихнула.
— Учора приходили мої батьки, — сказала вона після паузи. — Було… неприємно.
Віола одразу змінилась в обличчі.
— Вони знову тиснули?
Ліна кивнула.
Віола стиснула губи.
— І тепер тебе охороняють?
— Вони просто… не хочуть ризикувати, — Ліна знизала плечима, хочуть ризикувати, — Ліна знизала плечима, ніби сама ще не до кінця прийняла це.
Віола мовчала кілька секунд.
— Знаєш, — нарешті сказала вона тихіше, — я б не сказала, що це “просто”.
Ліна глянула на неї.
І вперше за ранок відчула, як це звучить з боку.

Сьогодні було три пари.
День тягнувся довше, ніж зазвичай.
Ліна намагалася слухати викладачів, робити нотатки, відповідати — як завжди.
Але думки постійно поверталися до вчорашнього вечора.
До різкого стуку у двері.
До голосу батька.
До того моменту, коли все мало повторитися… і не повторилося.
Вона машинально перегортала сторінки конспекту, навіть не завжди розуміючи, що саме записує.
Поруч щось тихо сказала Віола, але Ліна не одразу відреагувала.
— Га? — перепитала вона, ніби повертаючись.
— Я питаю, ти взагалі тут? — трохи усміхнулась Віола, але в її погляді була уважність.
Ліна ледь кивнула.

— Намагаюсь.
І це було найбільш чесне, що вона могла сказати.

Остання пара закінчилася.
Студенти почали збирати речі, хтось жваво обговорював щось між собою, хтось поспішав вийти.
Ліна повільніше складала конспект.
І тільки тоді згадала.
За нею мають прийти.
Вона на мить завмерла, тримаючи ручку в руках.
Це мало б заспокоювати.
Після вчорашнього — навіть логічно.
Але всередині відгукнулося дивне відчуття.
Наче це і захист…
І водночас — щось, до чого вона ще не звикла.
— Тебе хтось зустрічає? — запитала Віола, помітивши, що Ліна не поспішає.

— Так, — тихо відповіла вона. — Мали прийти.
— Через учорашнє?
Ліна кивнула.
Віола кілька секунд мовчала.
— Хочеш, я побуду з тобою, поки вони прийдуть?
Ліна глянула на неї.
І цього разу не відмовилася одразу.
— Можеш, — сказала тихо.
Вони разом вийшли з аудиторії.
Ліна машинально озирнулася.
Ніби перевіряючи.
Чи справді за нею прийдуть.

Вони вийшли з університету разом.
Ліна одразу помітила знайому постать біля входу.
Марвія стояла трохи осторонь, спокійна, зібрана, уважно спостерігаючи за людьми довкола.
Коли їхні погляди зустрілися, вона ледь кивнула.
— За тобою вже прийшли, — тихо сказала Віола.
Ліна кивнула.
— Це моя свекруха.
Вони підійшли ближче.
— Доброго дня, — привіталася Марвія.
— Доброго, — відповіла Віола, трохи стриманіше, ніж зазвичай.
Марвія коротко глянула на неї, ніби оцінюючи, але без холодності.
— Подруга? — уточнила вона.
— Так, — відповіла Ліна.
— Добре, — кивнула Марвія. — Ходімо.
Ліна на мить затрималася.
— Це Віола, — додала вона, ніби хотіла правильно представити.
— Приємно познайомитись, — спокійно сказала Марвія.
Віола ледь кивнула у відповідь.
Ліна попрощалася з подругою і пішла поруч зі свекрухою.
І знову це відчуття.
Що її супроводжують.
Захищають.
І вона ще не до кінця знає, як до цього ставитися.

— Ліно, я піду додому, — сказала Віола, трохи нахилившись до неї. — Не забудь, завтра буде історія дипломатії. Ми ж разом робимо реферат, тому я десь хвилин через сорок прийду.
Ліна кивнула.
— Добре. Я буду вдома.
Віола ще раз глянула на Марвію, ніби оцінюючи ситуацію, і ледь усміхнулась Ліні.
— Тоді до зустрічі.
— До зустрічі, — тихо відповіла Ліна.
Віола пішла.
Ліна провела її поглядом, а потім перевела очі на Марвію.
Та стояла спокійно, ніби весь цей час просто чекала.
— Ходімо, — сказала вона рівно.
Ліна кивнула і рушила поруч.
І знову це відчуття — між звичним і новим.

Між свободою і захистом.

Вони йшли мовчки кілька хвилин.
Ліна вже звикала до цього спокійного темпу поруч із Марвією.
— Це ж Віола Мтеєн? — раптом запитала вона.
Ліна трохи здивовано глянула.
— Так, вона.
Марвія кивнула, ніби підтверджуючи свої думки.
— Її мама — подруга моєї сестри Веойри.
Невелика пауза.
— Віола хороша дівчина.
Ліна ледь помітно розслабилася.
— Вона моя найкраща подруга, — тихо сказала вона.
Марвія кинула на неї короткий погляд.
— Це видно.
І знову тиша.