4

Наступного дня було дві пари. На щастя, не складні — дипломатична дискусія й історія дипломатії.
Після занять Ліна вийшла з університету й одразу відчула, як трохи відпускає напруга.
Віслу вона помітила ще здалеку.
— Я вийшла з лікарняного й дізналася, що ти вийшла заміж і не за Томаса, — одразу випалила подруга, щойно вони порівнялися. — Як так?
Ліна на мить зупинилася, ніби не одразу знайшла, з чого почати.
Вони рушили повільно алеєю.
— Це… довга історія, — тихо сказала вона.
— У мене є час, — Вісла глянула на неї уважно. — Я ж твоя найкраща подруга.
Ліна зітхнула.
І вперше за довгий час почала говорити не уривками, а повністю — про Томаса, про зраду, про розмову вдома, про шлюб, який став не вибором, а рішенням батьків.
Віола не перебивала.
Лише іноді стискала губи, ніби стримуючи емоції.
— Це… жахливо, — сказала вона нарешті. — І ти зараз там живеш?
Ліна кивнула.
— В домі чоловіка.
— І як він?
Ліна на мить замовкла.
Перед очима чомусь з’явився Маркіян — спокійний, стриманий, без тиску.
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Він… не такий, як я думала.
Віола нахилила голову.
— Це добре чи погано?
Ліна не відповіла одразу.
Бо сама ще не знала.

Вони йшли далі мовчки, і вперше за цей день Ліна відчула, що може говорити про своє життя вголос — і не розсипатися всередині.

— Раптом що, я живу сама, — сказала Віола після паузи, трохи стишуючи голос. — Можеш приходити в будь-який час.
Ліна глянула на неї.
Це прозвучало просто, без тиску й зайвих питань.
— Дякую, — тихо відповіла вона.
І вперше за розмову ледь помітно усміхнулася.

Після розмови з подругою Ліні стало трохи легше.
Не так, ніби проблеми зникли — радше ніби їх стало трохи простіше нести.
Вона попрощалася з Віолою й повільно рушила назад.
Дорога до будинку Сайріних цього разу не здавалася такою важкою.
Ліна зупинилася лише на мить біля хвіртки.
“Я повертаюся”, — подумала вона, і сама не знала, до чого саме це стосується більше: до будинку чи до нового життя.
Вона зайшла всередину.
У домі було тихо.
Занадто тихо для часу, коли зазвичай хтось щось робив або говорив.
Ліна зняла верхній одяг і на мить затрималася в коридорі, ніби прислухаючись до простору.

І саме тоді зрозуміла, що це вже не зовсім чуже місце.
Але й не своє.
Поки що.

Ліна разом із Маркіяном і його батьками готувала вечерю.
Вона спочатку не знала, куди себе подіти — звикла, що на кухні або мати, або вона сама. Чоловіки зазвичай не втручались.
У її домі це завжди було просто: “це жіноча справа”.
Батько так і казав Грегорі, коли той ще намагався допомагати на кухні: “Ти чоловік, не повинен цим займатись”.
Ліна тоді мовчала. І просто звикла.
Тут же все було інакше.
Маркіян без жодного вагання різав овочі поруч із нею. Його батько щось обговорював із Марвією, інколи підходячи допомогти.
Ніхто не вважав це дивним.
Ліна на мить зупинилась, спостерігаючи.
Їй це здавалося незвичним — і водночас… правильним.
— У нас із Грегорі по-різному буває, — якось казала Ванда. — Ми часто готуємо разом.
Тоді Ліна не надала цьому значення.
А зараз ці слова ніби набули іншого змісту.
Вона мовчки повернулась до роботи, але думка вже зачепилась.
“Чому в мене завжди було інакше?”
І вперше це питання не звучало як щось нормальне.

Раптом у двері постукали.
Занадто різко, щоб це був звичайний гість.
Маркіян витер руки й пішов відчиняти.
Ліна насторожено підняла голову.
За мить у коридорі пролунав знайомий голос.
— Де вона?! — різко сказала Пелагея. — Хай пояснить, чому Грегорі після того, як її провідав, влаштував скандал!
Ліна завмерла.
Цей тон вона знала надто добре.
Маркіян не підвищив голос.
— Добрий вечір, — спокійно сказав він. — Заходьте.
— Нам не до ввічливостей, — відрізала жінка.
Але все ж зробила крок у дім. Слідом зайшов батько Ліни — мовчазніший, але не менш напружений.
Ліна повільно вийшла з кухні.
— Я тут, — сказала вона тихіше, ніж хотіла.
Пелагея одразу перевела погляд на неї.
— Що ти йому наговорила? — її голос став холоднішим. — Він прийшов і почав нас звинувачувати!
Ліна стиснула пальці.
— Я нічого не вигадувала, — відповіла вона, намагаючись триматися рівно. — Він сам бачив.
— Що бачив? — різко кинула мати.
Тиша на мить затягнулась.
І саме в цій тиші відчувалося, що ця розмова вже не буде такою, як раніше.
Бо це був не їхній дім.
І Ліна тут уже не сама.

— Ти посварила нас із сином, — холодно сказав Інвій.
Ліна мимоволі стиснулася.
Вона знала цей тон.
Інвій різко підняв руку.
Все сталося майже миттєво.
Ліна інстинктивно відхилилася, прикриваючись.
Але удару не було.
Маркіян перехопив його руку.
Міцно.
Без різкого руху, але так, що Інвій більше не міг просунутися вперед.
У кімнаті запала тиша.
— У цьому домі її ніхто не вдарить, — сказав Маркіян спокійно.
І саме цей спокій прозвучав жорсткіше за будь-який крик.
Інвій подивився на нього.

На мить — ніби не вірячи.
— Відпусти, — тихо сказав він.
— Коли ви опустите руку, — так само рівно відповів Маркіян.
Пауза.
Повітря стало важким.
Інвій повільно опустив руку.
Маркіян одразу відпустив.
Жодного зайвого руху.
Ліна стояла, не рухаючись.
Серце билося занадто швидко.
Вона дивилася на це — і ніби не до кінця вірила, що це сталося.
Що хтось… зупинив.

Інвій повільно опустив руку.
Його погляд став жорсткішим.
— Ти забагато собі дозволяєш, — холодно сказав він Маркіяну.
— Ні, — спокійно відповів той. — Я просто не дозволяю вам більше.
Ці слова прозвучали тихо, але в них не було сумніву.
Пелагея різко видихнула.
— Ми прийшли поговорити, а не дивитися на це… — вона махнула рукою, не договоривши.
— Тоді говоріть, — втрутилася Марвія. — Але без криків і без погроз.
Її голос був спокійний, але вже без тієї м’якості, що раніше.
Ліна стояла трохи позаду.
Вона не рухалась.
Все всередині ще тремтіло — не від страху, а від того, що щось пішло не так, як завжди.
Інвій перевів погляд на доньку.