3

Минув тиждень після заміжжя.
Ліна сиділа на ґанку й думала про своє.
Від дому тягнулося тихе, важке мовчання, яке вже стало звичним.
Вона чула, що Томас заручився з Інгою.
І це чомусь уже не боліло так гостро, як раніше.
Раптом вона почула голос, який змусив її вперше за цей час посміхнутися.
— Ліно!
Вона різко підвела голову.
Грегорі.
Вона підхопилася й майже одразу підбігла до нього, міцно обійнявши.
— Привіт, сестричко, — усміхнувся він. — Я приїхав у гості й дізнався, що ти вийшла заміж. Чого на весілля не покликала?
Ліна відступила трохи назад.
— Його не було. Лише офіційна реєстрація.

Грегорі нахмурився.
— Ти його любиш?
Вона на мить замовкла.
— Це було рішення мами й тата, — відповіла тихо. — Вони б мене хоч за ведмедя віддали, аби тільки не за Томаса.
— Він наче нормальний, — обережно зауважив Грегорі.
Ліна гірко всміхнулася.
— Виявилося, що він зустрічався зі мною і з Інгою Гліус. Уже пів року. Чула, вони заручені.
Грегорі різко видихнув.
— Тебе тут не ображають хоч?
— На щастя, ні, — відповіла вона після паузи.
Він трохи помовчав, а потім сказав:
— Якщо що, ти можеш приїхати до нас з Вандою. Двері нашого дому для тебе завжди відчинені.
Ліна опустила погляд.

— Я буду вам заважати тільки. У вас же скоро дитина буде…
— Через скільки Ванда народить? — тихо додала вона.
— Через півтора місяця, — відповів він.

Грегорі одразу похитав головою.
— Ти не заважатимеш, — сказав він твердо. — Ніколи.
Він трохи пом’якшав.
— Це наш дім з Вандою. Ми його разом купили. І в ньому завжди є місце для тебе.
Ліна опустила погляд.
Слово “разом” зачепило сильніше, ніж вона очікувала.
— Я не хочу створювати вам проблем, — тихо сказала вона.
— Ти і не створиш, — спокійно відповів він. — Ти моя сестра. Це не проблема.

— А Маркіян та його батьки вдома? — запитав Грегорі.
— Так, — коротко відповів він же.
Ліна кивнула, трохи напружено.
— Ходімо, — сказав Грегорі спокійно. — Познайомимось ближче. Я знаю про цю сім’ю, але не особисто.
Він на мить подивився на сестру.
— Тепер час познайомитись. Ти тут живеш.
Це “живеш” прозвучало не як докір, а як факт, який він просто приймає і з яким тепер має справу.
Ліна нічого не відповіла.
Вони рушили.
Будинок Маркіяна зустрів їх теплом і світлом, яке не викликало ворожості, але й не здавалося повністю своїм.
Марвія відчинила двері одразу.

— Грегорі… Ліно, — її голос був м’який, але уважний. — Проходьте.
Вона подивилась на чоловіка Ліни не довго, але достатньо, щоб зрозуміти: це не просто візит.
— Маркіян вдома? — запитав Грегорі.
— Так, у вітальні, — відповіла Марвія без зайвих питань.
І це вже трохи збило напругу Грегорі — або навпаки зробило її ще тоншою.
Бо надто спокійна реакція теж могла щось означати.
Вони пройшли далі.
Маркіян з’явився майже одразу.
Він подивився спокійно.
— Ти прийшла.
Не здивування. Не питання. Просто констатація.

Грегорі зробив крок уперед, трохи ближче до Ліни, але не агресивно — радше як звичний жест захисту.
— Я Грегорі, її брат, — сказав він рівно.
Маркіян кивнув.
— Знаю.
І не додав нічого зайвого.
Це теж було відповіддю.
Ліна стояла між ними, відчуваючи, як уважно брат дивиться не лише на Маркіяна, а й на весь цей дім.
Ні осуду, ні поспіху.
Тільки спостереження.
І вперше їй стало трохи менш напружено — не тому, що щось змінилося, а тому що хтось поруч не дозволяв їй просто “зникнути в новій реальності”.

— Отже, чому ти вирішив одружитися з моєю сестрою? — запитав Грегорі.
Маркіян не відвів погляду.
— Я бачив, як з нею поводяться вдома, — спокійно сказав він. — Як батьки її тиснуть… і як це її ламає.
Він коротко видихнув.
— І я знав про Томаса. Бачив достатньо, щоб зрозуміти, що він їй не підходить.
Пауза.
— Вона не заслуговує на таке життя.
Грегорі уважно дивився на нього.
— І ти вирішив… одружитися?
Маркіян трохи нахилив голову.
— Я вирішив забрати її з середовища, де їй боляче.

Грегорі стиснув кулаки.
— З мамою й татом я ще поговорю про це, — сказав він рівно, але в голосі відчувалась напруга. — Поки я жив з ними, я не дозволяв, щоб її ображали. І зараз теж не дозволю.
Він перевів погляд на Маркіяна.
— Якщо тут хтось її зачепить, матиме справу зі мною. Пам’ятайте: у Ліни є захист.
У кімнаті на мить стало тихіше.
Марвія першою порушила паузу.
— Не хвилюйся, — сказала вона спокійно. — Ми не будемо її ображати. І не дозволимо це робити нікому іншому.
Її тон був м’який, але впевнений — без образи, без виклику.

Ліна стояла трохи осторонь, слухаючи розмову так, ніби вона відбувалась не зовсім про неї.
Слова Грегорі про захист ніби зависли в повітрі.
“У Ліни є захист.”
Вона ледь помітно опустила погляд.
У неї справді був захист?
Батьки — ні. Вона це знала давно.
Чоловік… ще чужий. Поки що просто людина, з якою її пов’язали обставини.
Його сім’я — добрі, але теж не її рідні.
І все ж брат стояв тут і говорив так, ніби це було очевидно.
Ліна повільно вдихнула.
Їй раптом стало дивно.
Не спокійно — ні.
І не страшно.
Швидше… незвично.

Бо вперше за довгий час хтось говорив про неї так, ніби вона має право, щоб її захищали.
Вона перевела погляд на Маркіяна.
Він не виглядав здивованим словами Грегорі. Просто слухав.
Спокійно. Без різких реакцій.
І саме це чомусь трохи збивало з її внутрішньої напруги.
Ліна не знала, чи це справжня безпека.
Але вперше за цей тиждень їй не хотілося одразу заперечити це всередині себе.

— Я зараз піду з батьками поговорю, — сказав Грегорі. — Ліночко, я ще зайду.
Він ще раз міцно обійняв сестру.
Ліна на мить заплющила очі, дозволивши цьому обійму затриматися довше, ніж вона зазвичай дозволяла собі.
Потім повільно відступила.
— Будь обережним, — тихо сказала вона.
Грегорі ледь посміхнувся.
— Ти мене знаєш.
Він розвернувся і пішов до хвіртки.
Ліна провела його поглядом, поки він не зник за нею.
І тільки тоді зрозуміла, що в домі стало трохи тихіше.
Але не порожньо.