Глава 50

***********

Ранок нового дня у гостьовому будиночку, в якому оселилося сімейство Дармун, був тихий і дещо похмурий. Таннарі після вечірньої сутички повернувся пізно, Аніка до того часу вже заснула, не дочекавшись його. Чому він невимовно зрадів: не довелося виправдовуватися за свій вигляд і вигадувати пояснення.

Прокинувшись, Аніка ні про що так і не спитала і була незвично мовчазна, хоча вранці завжди веселилась і щебетала на різні теми, чіпляючись до нього з розмовами. Таннарі навіть затурбувався через це.

- Сонечко, з тобою все в порядку? – поцікавився він, коли вони сіли снідати.

- Так, - коротко відповіла Аніка, не дивлячись на нього.

- А мені чомусь здається, що ні, - не відставав чоловік, роздивляючись її. – Може, ти на мене ображаєшся, що я вчора з хлопцями засидівся?

Він вирішив прощупати ґрунт, випитавши причину такої похмурої поведінки.

- Я навіть не знаю, коли ти повернувся, - пробурчала дівчина. – Відключилась та не чула. У мене вчора ввечері голова розболілася, чого не траплялося дуже давно. Навіть і не згадаю, коли це було востаннє. Ось я і прилягла, і відключилася. Але і сьогодні голову відпустило не до кінця.

Вона потерла пальцями скроні, насупившись. Таннарі, уважно дивлячись на неї, задумався. У нього з голови зовсім вилетів той факт, що з додаванням його сил, паралельно додається сила і у його пари. Не виключено, що коли він поглинув відібрану силу, щось подібне сталося і з його вовчицею. Можливо, не в такій мірі як у нього, але без сумнівів її здібності повинні посилитися.

- Тільки голова болить? – поцікавився він.

- А повинно боліти ще щось? – підозріло примружившись, Аніка подивилася на перевертня. – Ти щось знаєш про це?

- Ні, не знаю, - Таннарі дивився на неї невинними оченятами, кліпаючи, - просто уточнюю.

- Так, тільки голова, - зітхнула вона, потираючи чоло. – Від чого таке може бути?

- Може, через місцевість, в якій розташований університет, - знизав плечима Таннарі, намагаючись зберегти незворушний вигляд. – Тут перетинається безліч магічних потоків, подібно до злиття декількох річок, що створює потужне магічне поле. Ти ж не була народжена вовчицею і раніше не бувала в таких місцях. В універі не вчилась. А ми тут вже не перший день перебуваємо, і, можливо, на тобі це відображається таким чином.

- Думаєш? – розгублено запитала Аніка.

- Припускаю, - задумливо чухаючи за вухом, невпевнено відповів Таннарі.

Він прекрасно усвідомлював, що несе повну нісенітницю, але нічого іншого придумати не міг і лише сподівався, що дружина не стане надавати цьому великого значення і допитуватися.

- До речі, тобі Рейм нічого не говорив? – Таннарі вирішив швидко змінити тему, щоб відволікти її.

- З приводу?

- У нього тепер є вовчиця, - з посмішкою повідомив Таннарі.

- Що? – здивовано втупилася на нього Аніка.

- А те, - хмикнув чоловік-перевертень. – Зростає наш вовченя. Ти думала, він завжди маленьким буде?

- Це... як же... він же... - не знаходила слів Аніка. – Це означає, що він тепер захоче одружитися?

- Ні, що ти, - розсміявся Таннарі. – Це означає, що у нього є дівчина.

- Уф, - видихнула з полегшенням Аніка. - А то мене від такої новини ледь інфаркт не вхопив.

- У перевертнів не буває інфарктів, - усміхнувся чоловік. – І ти повинна звикати до того, що він буде вимагати більше свободи дій.

- А чи не зарано в такому віці давати таку свободу? – засумнівалася Аніка.

- Знову ти за старе, - пирхнув перевертень. – Ми не люди. В подібних питаннях у нас все по-іншому.

- Пам'ятається, ти запевняв мене, що ви майже не відрізняєтеся від людей, - вкотре нагадала вона йому, примружившись і стиснувши в руці виделку.

Таннарі завбачливо відсунувся від столу, якщо його вовчиця все ж вирішить випустити пар. Якщо її сили збільшилися, то і її вовчий дух міг також почав бунтувати, штовхаючи на агресивних дій. Що вже траплялося раніше.

- І в котрий раз я визнаю, що применшив, - з натягнутою посмішкою промовив Таннарі, готовий сховатися під стіл.

Дивлячись в очі коханій, він помітив у них дикий вогник, спраглий розгорітися у полум'я, що знищує. І Таннарі, щоб хоч якось заспокоїти її, подивився щенячими оченятами і прийняв жалісний вигляд:

- Сонечко, невже ти досі шкодуєш, що погодилася бути зі мною?

Схоже, його слова зачепили обидві частини її особистості, бо вогник згас, а в погляді з'явилася розгубленість. Вона відклала вилку і опустила очі.

- Ні, - відповіла Аніка, - але твоє постійне нагадування, що я не розумію, що ми не люди, вже дістає.

- Вибач, - Таннарі присунувся ближче, взявши її за руку і поцілував у скроню. – Я просто не знаходжу іншого пояснення, щоб дати тобі зрозуміти чому так, а не інакше.

- Та ти навіть не намагаєшся, - невдоволено фиркнула Аніка. – Я чудово знаю, що молоді вовки розвиваються не так, як люди. Але, тьма візьми, я не можу забути скільки Рейму років.